— А тепер ми розкриємо ротик і я просто погляну, що там сталось.
Вона дивиться на мене білими від жаху очима, і мені стає її жаль. Я розумію: вона справді боїться, боїться так, як деякі люди бояться собак, замкнених приміщень чи гадюк. У дамочки фобія, її б психотерапевтові показати.
— А я боюсь собак.
Вона дивиться на мене, як на маньяка з бензопилою «Дружба», потім її очі набувають більш осмисленого виразу. Вона мене почула, і це добре.
— Правда, страшенно боюсь собак. Спеціально ношу в сумочці кілька шматків хліба, бо варто побачити найменшого цуцика, вірите, хочеться тікати, тікати світ за очі!
— А хліб навіщо носите?
— А як же! Все думаю: підійде страховидло до мене, я кину шматок, доки їстиме, втечу або кудись залізу повище.
— От дивно! А я дуже люблю собак, у мене вдома є коллі, звати Рея, страшенно ласкава, знаєте, просто член родини, всі її люблять. От не думала, що ви можете боятися собак!
— Чому ж, майже кожен чогось боїться.
— Так, маєте рацію. Я от боюсь зубних лікарів. І за іронією долі мій чоловік — власник кількох клінік. А я тільки подумаю про бормашину, про запах — знаєте, оцей ваш тут специфічний запах, тільки в стоматологічних лікарнях такий — все, ноги тремтять, в очах темно, голова обертом…
— Так, всередині робиться холодно…
— Звідки ви знаєте?!
— Я ж вам казала, що боюсь собак! У мене такі симптоми при одній згадці про собаку.
— Ну, це ж треба! А мені чомусь здавалось, що ви взагалі не здатні ні на які почуття! Ой, вибачте, будь ласка, я не те хотіла сказати, та ви завжди така відсторонена і холодна, а я ж дружина шефа, то ваші колеги мені таке про вас розповідають, але тепер бачу: брешуть.
— А навіщо вам розповідають?
— Ну, думають, я Олегові перекажу, вас тут не дуже люблять.
— Це ще м’яко сказано.
— Мабуть, так. Але вони не знають, що я ніколи не лізу в Олежкові справи. Ой, зуб болить, терпіння нема, кілька днів уже. Я від Олега приховувала, а оце сьогодні таки не втерпіла, кава гаряча потрапила, то я аж скрутилась від болю, а він мене сюди…
— Може, я гляну? Ну, справді, а вам дам люстерко, ви все бачитимете. Спробуємо?
— Спробувати можна, але я за себе не можу поручитись.
— Я це зрозумію. Головне, не вкусіть мене за пальця.
— Ні, — вона тихенько сміється, — я не кусаюсь.
Далі все пішло майже добре. Щоправда, справа просувалась досить повільно, мені доводилось пояснювати кожен свій рух, але Вікторія Левківна мовчки знесла процедуру, і коли я скінчила, вона ще була здатна ворушити кінцівками і навіть подякувала мені.
— Я тепер ходитиму тільки до вас.
Я думала, що найгірше вже позаду, але я помилялась. Її слова мене прикінчили, я ледве встояла на ногах. Але і це було ще не все. Бо о другій годині в дверях виросла кремезна постать лейтенанта Огієнка. Я про нього зовсім забула.
— Ми домовлялись, — нагадав він мені. — Чи ви забули?
— Забула. Сідайте в крісло.
Можливо, Той, що над нами, вирішив, що мені ще не досить випробувань, а може, якраз навпаки, підсолодив пігулку. Огієнко стерпів наругу над працівником міліції і навіть не спробував хвицнути мене ногою, а навпаки, промимрив крізь вату:
— Я проведу вас додому.
Я вже була згодна на все, аби тільки просуватись у потрібному напрямку — додому. Ми вийшли з клініки і, звичайно ж, таке, видать, моє щастя — як дурень з конопель, вискочив колега Матяш. Я раніше й не помічала, що в нього з носа ростуть волосини, наче заблукалі вуса.
— Лізо, я хотів би пояснити…
— Мені абсолютно байдуже, кого ви трахаєте, колего. Просто ви поставили всіх в дурне становище тим, що влаштувались в роздягальні. Наступного разу йдіть у протезну, там зранку нікого не буває.
— Лізо, це просто непорозуміння.
— До побачення.
Я майже біжу по дорозі, треба ще заскочити десь купити хліба, а ще ж мені сьогодні йти чистити акваріуми в двох місцях. Я майже забула, що Огієнко йде поруч.
— Ви завжди так бігаєте?
— Я страшенно втомилась. Ви щось хотіли?
— Власне, я просто хотів поспілкуватися. Скажіть, отой ваш рудий приятель теж лікар?