Танька ще не зрозуміла, що сталось, як я вже, підстрибнувши, вцідила їй ногою просто в обличчя. От так. Тепер мене ніхто не примушуватиме танцювати ідіотські танці.
— Лізко, ти що, здуріла?!
Вірний Рудий перехоплює мою руку. Я бачу його зблідле обличчя.
— Зараз прийде Старий, що ти скажеш?
— Вона ж перша почала…
— Так.
Знайомий кабінет, затишне крісло. Тільки воно стало не таке просторе, бо я виросла. А між бровами в Старого залягла знайома зморшка.
— Що мені тобі сказати? Вчишся ти добре.
— Так.
— Маєш авторитет у колективі.
— Так.
— Ростеш гарною, подобаєшся хлопцям.
— Не думаю.
— Але всі проблеми вирішуєш бійкою.
— Вона перша почала.
— Тобі так подобається Стась?
Він бачить нас наскрізь. Я не знаю, як це в нього виходить. Може, тому, що він любить усіх нас і в нього за нас болить душа? Мабуть. Але що я йому скажу? Я ніколи не брехала йому. Він подарував мені Дім.
— Подобається.
— Лізо, я не буду тебе силувати. Не хочеш танцювати — не треба. Слід було просто мені сказати, розумієш?
— У мене нічого не виходить, всі дивляться…
— Гаразд. Іди.
Я бачу, що він сердиться на мене, але він пробачить, я знаю. От тільки що ж тепер?
— Лізко, як ти її! Просто клас! — Стась і Рудий чекають мене у коридорі. — Старий сердиться?
— Так.
— Чорт з ними, з тими танцями. Ходімо до річки.
Там є у нас халабуда, ми там палимо багаття, печемо нанизаний на прутики хліб. Ірка любить поспівати, ну а я просто посидіти разом, бо вдома ми всі в різних спальнях, а в загальній кімнаті не можна посидіти отак — відчуваючи нашу спільність. Не вистачає тільки Кирпи, але він то приходить, то знову десь шаландається. Старий розмовляє з ним про життя, та Кирпа нічого з собою не вдіє: тягне його в мандри. Йому нудно на одному місці, ми його розуміємо. Мабуть, Старий теж розуміє, бо щоразу приймає його назад.
— Привіт, равлики!
— О, Кирпа! Ти звідки? — Рудий посувається і приятель сідає поряд, дихаючи тютюном.
— Здалеку. Є щось поїсти?
Ми пригощаємо його печеним хлібом. Кирпа старший за нас, йому вже шістнадцять. У нього кругле обличчя, круглі блакитні очі, привітні і трошки хитрі, повні губи і кирпатий ніс. Є в ньому щось таке, що прихиляє до нього всіх. Він розумний, все хапає на льоту, от тільки його огида до пенатів зводить нанівець зусилля викладачів. А Кирпа, власне, освіти і не прагне.
— Світ такий великий, равлики! Нема часу гибіти у школі. Не всім бути вченими.
Ми слухаємо його розповіді про те, де він був, що бачив. З цього року в Кирпи з’явилися нові враження — дівчата. Він намагається розповідати нам, хизуючись, та мені чомусь стає огидно. Це так не схоже на нашого Кирпу, він говорить неприємні речі. Тому я встаю і йду. Хочеться їм слухати гидоту — хай, а я не буду. То тільки Танька любить про таке, може, й сама вже спробувала, а мені гидко.
— Лізко, ти що? — Кирпа хапає мене за руку. — Ну, чого ти?! Як ти така ніжна, то я не буду.
Його рука, наче ненароком, обіймає мене. Власне, нам доводилось і борюкатись, і купатися в річці, топлячи одне одного, але сьогодні оте торкання Кирпи — зовсім інше, я відчуваю.
— Забери руки.
Він дивиться на мене трохи здивовано, але я бачу, що це гра. Він чудово знає, що робить, а отой його невинний погляд нещирий.
— Та добре, добре. Яка ти сувора! Не переживай, на мене знайдуться поцінювачки!
— Отож піди, пошукай де-інде.
Я йду до інтернату. Хай йому чорт, все зіпсував! Невже і Рудий, і Стась за три роки стануть такими? Мені чомусь стає сумно. Я не хочу втратити їх так, як сьогодні втратила Кирпу. І взагалі, що станеться з нами, коли ми підемо звідси? Більшість наших іде вчитися до місцевих ПТУ, потім — працювати на фабрики. Це якщо не до в’язниць. Але таких, завдяки Старому, небагато. Ну, просто іноді трапляється вроджена погань, яку хоч виховуй, хоч чорта дай — все одно не зміниш. Та мова не про них, а про тих, хто вже зумів «осісти». Зараз я точно знаю, що не хочу собі такого.
Старий вимагає від нас добре вчитись, але ні мені, ні Рудому, ні Ірці нагадувати про це не треба. Наша читальня стала нам клубом. Там майже завжди порожньо. І до наших послуг всі скарби невеликої бібліотеки. То що ж усе-таки буде з нами, коли доведеться піти звідси? Я не знаю.
Ми всі відвідуємо звичайну школу і від основної маси учнів відрізняємось лише тим, що одягнуті гірше, хоч Старий докладає страшенних зусиль, аби в нас не було комплексу меншовартості. Та звичайні, «домашні» діти після школи підуть в інститути — батьки подбають про них, а ми? Хто подбає про нас? Я зараз же маю поговорити із Старим.