— Я радий, що дочекався від тебе цього запитання. Саме від тебе.
Погляд Старого такий самий, як тоді, давно, коли він вивів мене з карцера. Він тільки тиждень, як прийняв завідування, але я тоді про це не знала. А от його погляд — уважний і теплий, від якого хочеться щасливо плакати…
— Чому?
— Тому що ти — особлива. Знаєш, я всіх вас люблю однаково. І всіх бачу. І знаю, що всі ви різні. Навіть знаю, кому яка судилась доля — ну, приблизно, звичайно. Ти особлива. І якщо будеш добиватись свого, твоє життя пройде щасливо.
— Як це?
— Ти поставила цікаве питання — що буде з тобою після того, як ти закінчиш школу. А я спитаю в тебе: а чого б тобі самій хотілося?
— Ну, я не знаю… Мабуть, мені б хотілось вступити до інституту.
— До якого?
— Медичного.
— Он як! Саме до медичного! Так в чому справа?
— Але…
— Знаю, що ти хочеш сказати: ні житла, ні підтримки, так? Тоді давай з тобою домовимось ось про що. Ми зараз складемо програму-максимум — що саме треба тобі, аби з першого разу вступити до інституту. Все, що залежить від мене, я зроблю. Але тобі треба буде працювати добряче, починаючи од сьогодні. І я тобі гарантую, що ти вступиш туди, куди бажаєш, і вивчишся. То як, згодна?
— Так. Кирпа повернувся.
— Он як… Добре. Тепер слухай, що я скажу…
Ми проговорили кілька годин. На столі Старого деренчав телефон, кілька разів до кабінету заглядали вихователі, але Старий відклав усі справи. Тепер я знаю, що він зробив для мене більше, ніж роблять деякі рідні батьки для своїх дітей. Наступного року мені виповнилось чотирнадцять і нас із Рудим прийняли на роботу в місцеву лікарню — санітарами. Майже три роки було попереду. Програма, яку склав Старий, сподобалась Рудому та Ірці. Тільки Стась стенув плечима і не приєднався. А Ірка була ще мала. Може, тому ми втратили її? Хтозна.
… — Атестат зрілості і золота медаль вручається Климковській Елізі!
Урочисто ревонув оркестр, оплески і захоплений погляд Стася — в мене біла шовкова сукня, пошита в нашій майстерні, і новенькі блискучі білі туфлі. Ми всі одягнені гарно, Старий вишкріб кошторис, аби ми відчували себе щасливими на нашому святі.
— Атестат зрілості і золота медаль вручаються Яцубі Вадиму!
Рудий стріпує блискучими кучерями кольору темного пива. Ой, за ним гинуть дівчата і люто заздрять мені. А він для мене — найліпший друг. Чи я дурна — крутити любов з Рудим? От Стась — інша справа. Щоправда, атестат у нього так собі, та якось воно буде. Ми разом поїдемо вступати до інституту. Стась чи вступить, чи ні, або в технікум піде, але все одно будемо разом. А потім Ірка приїде — за якихось три роки. Гарний план.
Ось уже грають шкільний вальс — анахронізм, ну хто зараз танцює вальс? Тільки той, хто вміє. Недаремно Старий примушував нас катуватися в танцзалі. Наші кружляють, а «домашні» витрішки продають. І чому я не схотіла вчитись?
— Потанцюємо?
Це Стась. Знущається він з мене, чи що? Знає ж, що не для мене ті танці. Але рука якось звично лягає на його плече. Я й не знала, що вмію. Наче крила виросли, і тільки гарячі Стасеві очі затьмарюють мені світ.
— Ти така гарна, Лізо-Елізо!
А вальс такий короткий… Тільки ніч довга. І Стасеві поцілунки. Досі мені здавалось, що такі речі не для мене. Тепер ми дорослі. Все змінилось. За кілька днів поїдемо звідси.
— Ми завжди будемо разом?
— Ну, звичайно ж! У нас є план, правда? — Стась щасливо сміється. — Я кохаю тебе, Лізо-Елізо, ти найкраща од усіх.
А назавтра вбили Кирпу. Тільки місяць, як прийшов він з армії, а прийшов куди? Додому, куди ж повертатись? Старий влаштував його на роботу, та Кирпа нудився.
— Ой, равлики, не про мене таке життя! Ну що за щастя — гибіти від дзвінка до дзвінка, гроші мізерні. А нудно як!
— А як ще?
— Можна по-різному. Ми самі робимо власне життя, ніхто мені планів не складатиме.
Його блакитні лагідні очі сміються — це він про нас із Рудим говорить, та не глузує, а так, по-доброму.
— Ой, гарна ти, Лізко, шкода, не для мене виросла.
— Дурень ти!
— Дурень, звичайно. Ти дивись, вивчишся, людиною станеш.
— А ти?
— Я? Ні, я так не можу. Знаєш, у кожного своя стежка. Знав я одного старого колись, то він добряче життя розумів. І казав: кожен іде своєю стежкою. Хоч круть, хоч верть — а себе не пересидиш. От тобі зараз кинути все, вийти, приміром, заміж, наплодити купу дітей — як?
— Ти що, здурів?!
— Отож. Так само для мене отаке життя, наче в клітку замурували на тій клятій фабриці. Знаєш, всі ми, безбатченки, прокляті. І всім нам одна дорога. Ну, може, хтось вирветься, а більшість от так, як я чи Танька.