— Забери її звідси.
Стась подає мені руку, і ми йдемо. Я чую, як за моєю спиною наростає гуркіт — наш гостинний господар випускає пару.
— Я відвезу тебе додому.
— Відвези туди, звідки забрав.
— Але зараз пізно, небезпечно самій на вулицях.
— Я чудово вмію подбати про себе — і без твоєї турботи.
— Лізо…
— Ти чув, що я сказала.
Він мовчки веде машину. Ми їдемо по шосе, потім звертаємо на проспект.
Якщо Рудий спитає, де я була, що казатиму?
— Як там Рудий? — що, хлопче, пригнічує мовчанка? От тобі, маєш!
— Непогано. Купив собі майже нову «сімку», так що ми тепер при машині.
— Ви? А що, ви хіба… разом?
— Ми завжди були разом.
— А… я просто подумав…
— Знаю. Тобі що до того?
— Лізо, ти злопам’ятна.
— Це не єдина моя позитивна риса. Маю купу інших чеснот.
— Я бачив тебе вдень з одним ментом.
— То ти слідкував?!
— Саме так. Ти була мені потрібна, і я тебе знайшов. А що від тебе хотів мент? Чи просто залицяється? Тоді це дивно.
А отут я маю ступити на тонкий лід. Я люблю такі моменти. Хто кого?
Стасю, ти завжди був йолопом.
— Він не залицяється. Просто сталась неймовірна річ. Мого сусіда по комуналці пристрелили. І знаєш, дивно: Сашко був алкоголіком, абсолютно нікчемним, кому він заважав? А вони стверджують, що його вбив професіонал. До того ж, у той день Сашко був вдягнений в якийсь дорогий костюм, в нього такого зроду не було… Загалом, якась темна історія. І міліція вирішила, що це я найняла кілера, аби спекатись Сашка, а я…
— Постій! — Стась різко гальмує. — Чекай. Ану ще раз, спочатку.
— Не розумію… Тобі навіщо ця брудна історія?
— Просто цікаво. А який на ньому був костюм?
— Ну, такий сірий в темну тонку смужечку.
— А коли в нього з’явився цей костюм?
— Ти зовсім здурів? Та звідки я знаю! А через цю історію мент тепер хоче повісити на мене вбивство. Буцімто, я прибрала сусіда через квартиру. Уяви! Та я могла б просто отруїти його катанкою, якби хотіла позбутися.
— Або ще якось… — Стась знов рушає з місця. — Я знаю, Лізо-Елізо, ти б знайшла кращий спосіб — якби тобі припекло. Ти б не стала платити комусь за те, що вмієш робити сама.
— Ти нагадуєш мені той давній випадок? Але ти там теж був.
— Саме тому я й кажу так. Я знаю тебе. Коли тобі щось треба, ти йдеш до кінця.
— А кінці ховаю в воду. Стасю, це дурна розмова.
— Знаю. Слухай, Лізо-Елізо, а на порозі смерті ти б пробачила мені?
— Чиєї смерті?
— Твоєї чи моєї.
— На порозі своєї — точно б не пробачила.
— Ти…
— Я кохала тебе. І я вірила тобі. Ти зрадив.
— Так. І немає дня, щоб я не шкодував про це.
— Ми вже приїхали.
— Я відвезу тебе додому!
— А якщо менти за мною стежать? Твою машину вони знають. Порахують на пальцях — і до ранку я вже сидітиму в буцегарні. Бувай, Стасю. Не хочу тебе більше бачити. А твій партнер Деберц — справжній психопат і взагалі неприємний тип.
— Такі передати?
— Так і передай.
Нічого ти не передаси, я точно знаю. Але я ще побачу тебе. Тобі схочеться в мене дещо поспитати, та дулю з маком отримаєш, а не правду. Стасю, я добряче знаю тебе! Краще, ніж ти мене. Я можу тебе передбачити.
— І де ми ходимо?
Рудий і Андрій сидять перед телевізором. Отже, в Рудого знов вийшов облом з дівкою. А може, й ні. Схоче — сам розкаже.
— По крамничках ходила.
— По крамничках, кажеш? — Рудий недовірливо хитає головою. — Ну-ну…
— А що сталось?
— Власне, нічого. Сідаємо вечеряти.
— Перемкни канал, подивимось новини.
— Ось, «Вікна».
Ми сідаємо вечеряти. Смаку їжі я майже не відчуваю, так втомилась. Ага, здається, Рудий насмажив котлет і зварив пшоняної каші. Добре, годиться. В цій країні немає хороших новин.
— … досі невідоме. Андерс Вернер і його батько, Клаус Вернер, зникли три тижні тому з готелю «Салют» у Києві. За будь-яку інформацію про місцеперебування Андерса Вернера призначено нагороду — десять тисяч доларів.
— Сума непогана. — Рудий намазує гірчицею котлету. — Якби ж знаття…
Але я мовчу. Рудий зводить очі — і його виделка падає на тарілку. Десять тисяч — непогана сума і може бути моєю хоч зараз, бо на весь екран телевізора виведено портрет зниклого. І це не хто інший, як мій таємничий гість — Андрій.
— Мені здається, я маю дещо пояснити. — Андрій торкається моєї руки. Іскра знов пробігає між нами. — Лізо…
— Так. Тобі правильно здається. Мабуть, краще буде ввести нас в курс справи.