Рудий приголомшено мовчить. Я його розумію. Власне, мені подібний викрутас і на думку б не спав. Кирпа мав рацію: кожен іде своєю стежкою. Але іноді ця стежка аж надто заплутана. А може, інших просто не буває? Це знає тільки Той, що над нами. Мабуть Він зараз сидить і задоволено потирає руки — он як вдалося заплутати справу! Так, фантазії Йому не позичати.
— А добре говориш по-нашому. Де так навчився? — Рудий надто уважно розглядає залишок котлети.
— Це — моя рідна мова.
— Розказуй.
— Власне, це довга історія, але час, як я розумію, у нас є. — Андрій наче ненароком бере мою долоню, перебираючи пальці. Ні, хлопче, на мене це не діє, май на увазі.
— Не тягни, випускай котів з мішка.
— Лізо, я просто… Ат, все одно, ви маєте право все знати. Може, підемо до кімнати, там зручніше?
Ми йдемо до кімнати і вмощуємось в кріслах. Ой, відпочину хоч трохи, ноги не носять! Треба таки покинути кляту шабашку.
— Я почну од самого початку, тоді буде зрозуміло. Отже, народився я тут, в Україні, навіть недалеко від Запоріжжя. А саме — у Дніпропетровську. Хто мій батько — навіть не знаю. Мати ніколи не розповідала. Власне, народила вона мене ще студенткою. Її батьки одразу ж відмовились від неї — в той день, як я народився. Бо, бач, не лишила вона мене в пологовому будинку, як вони того вимагали. Ну, я їх ніколи не бачив, отож не знаю, що вони за люди. Коли я народився, матері залишалось вчитися ще два роки. Так що найперші мої спогади — це різні обличчя, різні кімнати… Мене гляділи всім гуртожитком. Колеги-студенти допомагали мамі, чим могли. Я за це безмірно вдячний їм усім, хоча, звичайно, жодного з них зараз би не впізнав, ну та Бог — він все бачить, то й воздає і за добре, і за лихе, так я думаю.
Мама скінчила університет — мені було трохи більше двох років. А в неї спеціальність — німецька й англійська мова. І розподілили її спочатку в школу, та школа не могла дати їй квартиру, як молодому фахівцеві і матері-одиначці, їй обов’язково мали дати окреме житло. От і потрапила тоді мама в один науково-дослідний центр на посаду перекладача. Це був сімдесят сьомий рік. Там дали нам квартиру, ще й двокімнатну. Якось почало життя налагоджуватись. Пройшов час, я пішов до школи, а коли мені було десять років, мати зустріла Клауса.
Вона розповідала мені, як це сталося. Клаус приїхав з НДР у складі делегації — від тамтешнього заводу, що підтримував зв’язки з інститутом, де працювала мама. Раніше такі делегації обслуговували тільки «перевірені», аж трапилась епідемія грипу і всі «перевірені» полягли, як скошена трава. І довелось матері супроводжувати німецьких друзів. Саме тоді вони з Клаусом і здибались.
Клаусові на той час було вже тридцять шість, матері не було й тридцяти, ну а мені — десять. Коли Клаус уперше прийшов до нас в гості, я замкнувся в себе в кімнаті. Бачите, мати, обпікшись у молодості, не заводила стосунків з чоловіками. Тож жили ми завжди вдвох, я гадав, що так і треба. Дурний був, не розумів, як матері важко самій — отака молода, вродлива, і сама в цілому світі, рідні відцурались. Довго й марудно оформляли виїзд, хоч Демократична Німеччина і належала до соцтабору, а все ж…
Знаєте, що найперше мене вразило, коли я опинився в Німеччині? Не завалені товарами полиці магазинів, не чистота на вулицях, а те, що люди там посміхаються одне одному. Ніхто не скандалить, не сякається на землю, не видно, щоб п’яні валялись. Загалом, це був зовсім інший світ. І він прийняв мене, як прийняв мене Клаус. У них з матір’ю не було спільних дітей — через те, що Клаус хворів у дитинстві. Тому він усиновив мене, дав мені своє ім’я. Отоді тільки я й зрозумів, що таке мати батька. До цього мене те не дуже обходило. Я бачив, які батьки в моїх сверсників: той п’яниця, той — придурок, всіх дістає, а той — взагалі непорозуміння якесь… Ну, розумієте, про що мова. Менталітет місцевих чоловіків змінився відтоді на гірше.
Клаус був іншим. Він возив нас в Пратер — це такий Діснейленд по-німецьки. Він грав зі мною в футбол. Він зі мною рибалив — ми їздили відпочивати на природу. Він… Він зробив нас щасливими, мене й маму. Вони з матір’ю прожили разом п’ятнадцять років — і весь цей час вона світилася від щастя. А потім мама захворіла. І нічого не допомогло, саркома — і швидка смерть.
— Коли?
— Три роки тому. Чорт, я й досі не можу змиритися з цим! Розумієте, як сніг на голову, оце вам щойно була здорова, весела, їздили відпочивати на Комо, і раз — і все, нема. Два місяці тільки й полежала. Вже що батько не робив, лікарі тільки руками розвели. Так ми залишились самі. По її смерті батько просто звалився з ніг. Лежав, одвернувшись до стіни, не хотів нікого бачити. Перестав їсти, замкнувся в собі. Щодня їздив на цвинтар. Іноді, приїхавши з роботи, я не знаходив його вдома. Та я знав, де шукати. Їхав на цвинтар, а він сидить там, сам-один, темно вже, холодно — йому все байдуже. Вони були як одне ціле, і тут таке лихо. Я забирав його, а він іде й шепоче: «їй холодно тут самій, холодно й страшно, Андерсе, ми маємо бути поряд…». Ви можете уявити собі це?! Скінчилось все тим, що я поклав його в клініку, а сам займався справами. Він пробув у клініці місяць. А коли вийшов звідти, я не впізнав його. Сивий, з потухлим поглядом. Він повернувся до справ, але все робив, як автомат. Іноді я заставав його за тим, що він продивлявся домашню відеотеку. Він постійно знімав нас — мене й маму. І в те останнє літо в Італії теж знімав. Отак ми й жили. Я вже починав думати: от якби він зустрів жінку, яка б змогла втішити його, повернути до життя. А десь з півроку тому з’явилась Анна.