— Хто?
— Анна. Вони з батьком зустрілись на якомусь банкеті. Я очам не повірив, коли побачив її: наче мамина фотографія ожила, ота, де мама ще зовсім молода. Власне, Анна молодша за мене. Мені двадцять сім, а Анні — двадцять п’ять. Але коли батько її побачив… Він знов став схожим на себе. Тільки все якось винувато позирав на мене, аж поки сказав: «Ти мій син і мій спадкоємець. Ти — найближча й найрідніша мені істота. І якщо ти скажеш, що не хочеш, аби я спілкувався з Анною, я так і вчиню». Ну і що я мав казати? Вони побрались. Анна переїхала в наш будинок. Я жив в одному крилі, вони з батьком — в іншому. Чесно кажучи, Анна не дуже подобалась мені. Я все гадав, навіщо їй, молодій жінці, шлюб з чоловіком, удвічі за неї старшим? Та батько здавався щасливим, отож я тримав свої думки при собі. Тепер я пригадую, що були певні моменти, коли Анна поводила себе дивно. Але я гадав, що просто ревную батька. Власне, Анна до цієї історії не має ніякого стосунку. А справа проста, як інфузорія. Ми приїхали до Києва, розіклали в готелі речі і замовили обід в номер. У двері постукали, батько відчинив. Я почув його здивований вигук, потім щось вкололо мене в плече — і все. Я нічого не пам’ятаю.
— Тобто як — нічого не пам’ятаєш?! Ти ж маєш знати, де був цілий тиждень і хто тебе так обробив.
— Так. Власне, це я пам’ятаю. Підвал у великому будинку. Великий підвал — отже, великий будинок. Якісь люди, вимагають, аби я щось підписав, сунуть в пальці ручку, але в мене є один корисний рефлекс: я не підпишу жодного паперу, попередньо не прочитавши його. А читати я не міг.
— І це все? — от вам чоловіки! Його мало не вбили, а він нічого не може пригадати. — Ти хоч обличчя їх пам’ятаєш?
— Можливо… Я пам’ятаю здебільшого їхні голоси. І ще. В одного постійно дзвонив мобільний телефон. І дзвонив так гидко — грав «Інтернаціонал», уявляєте? Це зараз на замовлення що завгодно ставлять в програму, хоч жалобний марш.
— А що далі?
— А далі мене запхали до багажника і кудись повезли. А потім машина підстрибнула на вибоях — багажник відкрився. І я скористався цим, викотився.
— І просто мені під ноги.
— Так. А ще я пам’ятаю, як обіймав жінку, її тіло було гаряче і пружне, і пахло так, що я мало не…
— Мало дуба не врізав. Теж мені, еротичні спогади. Треба їм було тобі дещо втяти…
— Ні! Краще смерть!
— Маєш рацію, друже, — підтримав Рудий.
— Отут ви всі. Вам ваш відросток важливіший за долю світу.
— Даремно ти так плюєшся вогнем, Лізко. — Рудий стримано всміхається. — Ось послухай, що в нас сьогодні було. Вже на ранок привозять «швидкою» молодика, років отак двадцяти з хвостиком. Очі вирячені, морда синя, за причинне місце тримається і кричить: «Не займайте, гади, не підходьте, не дамся!». Ну, ми туди-сюди, дівчатка в приймальному покої всього вже надивились, то не дуже реагують, я питаю в лікаря з «швидкої», в чому, власне, справа? А вона, сучка, стоїть і ледве регіт стримує. Каже, займався хлопець дурницями, одяг на член золотий обручик. А орган візьми та й відреагуй на подразник — кіно дивився порнографічне. Бідолаха і так, і сяк — і член не падає, і обручик давить, одне слово — і боляче, і приємно. А потім стало тільки боляче. А чим ти того обручика розпиляєш? Він вирішив, що різатимуть святе. Ото й верещав, як навіжений. Ми, звичайно, обручика розпиляли, а хлопця — в палату. Та смішки смішками, а як подумаю: аби мені отак! Бр-р-р, аж мороз поза шкірою йде.
— Теж мені, велика цінність. Це ж не рука, не нога, не голова — просто член, річ, для функціонування організму зовсім не першочергової потреби…
— Ти що, не першочергової!
Вони викрикнули це вголос, разом, а я регочу, аж падаю. Які вони передбачувані! Це ж просто смішно. Я їх обох навмисне дратую, а вони ведуться, як малі діти.