— Вона нас просто чіпляє. — Рудий сміється. — Андрюхо, Лізка нас просто завела, а тепер сидить і споглядає безкоштовну виставу, а ми тут заповзялися!
— Чорт, в мене погано з почуттям гумору. — Андрій здивовано дивиться на мене. — Німецькі жінки зовсім не такі.
— Кращі?
— Ні, навпаки, нудні якісь. А ще вони хворі на фемінізм. І постійно відстоюють якісь ідеї. Це має ідіотський вигляд. А ще вони прагматичні. І жодна з них не притягла б додому незнайомця.
— Іншим разом і я б не притягла. То дим винен.
— Дим? — Андрій нерозуміюче піднімає брови.
— От ти і впіймалася! — Рудий грюкає кулаком по столу. — Знову?!
— Та що — «знову»?
— Любий друже, а чи знаєш ти, який шкідливий дим від спаленого листя? — Рудий підозріло лагідний. Знаю я ці штучки. І хто мене тяг за язика? — Якщо не знаєш, я тобі поясню. За літо листя вбирає в себе всі отруйні речовини з атмосфери, а в нас атмосферу можна сокирою рубати. І за правилами таке листя треба збирати й утилізувати на полігонах. А наші несвідомі громадяни палять сухе листя, при цьому повертаючи в повітря всю гидоту, яка накопичилась. А те, що містить у собі дим, перш за все впливає на репродуктивну систему людини, а також викликає рак. І от наша великорозумна Ліза страшенно любить запах спаленого листя. Варто їй побачити димок, як її вже й на ланцюгові не втримаєш. Бачив ти отаке? Як не бачив, то подивись. І при цьому вона сама чудово знає про шкідливість диму. Чим можна це пояснити? Логіка і Еліза — речі несумісні.
— Припини, Рудий.
— Звичайно. Ти ж у нас народжувати дітей не збираєшся.
— Звичайно, ні. А ти що, збираєшся?
Западає мовчанка. Я вдарила Рудого нижче пояса. Але він перший почав! Не треба було казати мені про дітей. Я їх не хочу. Я була в дитинстві страшенно нещасною, все те мучить мене й досі. Яка з мене мати?
— А чому, Лізо? — Андрієві очі зазирають просто в мою душу. Хрясь! — все, хлопче, дверцята замкнені. Нікого немає вдома. — Чому ти не хочеш мати дітей?
— Тому що я не знаю, як це. Чи надто добре знаю. Хтозна, як правильно.
— Не розумію…
— Ти багато чого не зрозумієш. Ти ж щасливий сучий син! Твою матір примушували покинути тебе, та вона не залишила тебе. А нам з Рудим велося інакше. Наші матері нас кинули. Ми — з інтернату. Там був завідувачем хороший, чесний, святий чоловік, там були чудові, добрі вихователі, але то — єдиний дім, який ми знаємо. І батько у нас — один на всіх. Твоя мати зробила все, аби ти був щасливим. Тебе любили, тебе цілували на ніч, опікувалися тобою. А ми росли, мов бур’ян. То які з нас батьки? Майже ніхто з нас не став повноцінною людиною, попри всі зусилля Старого. Ми з Рудим — оце вже вершина його старань.
— І ви не шукали своїх справжніх батьків?
— Я — ні. Коли мені виповнилось вісімнадцять, Старий запропонував мені… пошукати ту, що дала мені життя. Я не схотіла.
— Чому?! Може, вона хотіла б тебе бачити…
— Якби хотіла, то давно знайшла б. Адже це вона дала мені ім’я. Але я не хочу її знати. Я багато що можу пробачити людині. Ми, інтернатські, всяке бачили і знаємо, що іноді життя ставить людину у безвихідь. Та єдине, чого я не вмію вибачати, це — зрада. А вже гіршої зради, ніж покинути напризволяще своє дитя, я не уявляю. Ніяка безвихідь не є виправданням для такого вчинку. Отож, хай Бог їй буде суддя. Хай живе собі, паскуда. Рудий, ти як?
— Я в цьому з тобою згоден. Я теж не схотів шукати. Її не було поряд, коли я був безпорадним і беззахисним — що ж, вона мені ні до чого тепер, коли я стою на ногах.
— Вибачте… Я ж не знав. — Андрій має досить нещасний вигляд. От бідолаха, такий вразливий. Що то — «домашнє» дитя. Нас із Рудим такі дурниці не зачіпають.
— Нема за що вибачатись. У цій історії нічого такого, незвичайного. Ми не скаржимось. Нам ще поталанило. Іншим гірше, ніж нам — наприклад, Ірці. Як вона там?
— Ми відхилились від теми. — Рудий підводиться. — Ситуація, на мій погляд, гаряча. Адже Сашка вбили через те, що він, бідолаха, нап’яв твого костюма. Зі спини ви чимось схожі, Сашко був здоровим чолов’ягою, щоправда, абсолютно безголовим. Тобто ті, хто його підстрелив, помилились. Вони були впевнені, що маслини посилають у твою голову. Це значить, що вирок винесено.
— І що тепер робити?
— А тепер ми маємо розібратися, хто влаштував всю виставу. Я так розумію, ти в даний момент не маєш жодної правдоподібної версії з приводу цих подій?
— Чесно кажучи, навіть не уявляю.
— Отож. Це означає лише одне: ти можеш довіритись тільки двом людям у цілому світі — мені та Елізі.