— Хто тут?
— Сусід мій, Сашко. Алкаш хронічний, та він нализався до свинячого виску і спить. Давай, сюди.
Я відмикаю залізні двері в свою кімнату і кладу обважніле тіло просто на підлогу. Хай полежить, в будинку доволі тепло. А я вмикаю світло і знесилено сідаю в крісло. Руки й ноги в мене тремтять, хочеться пити, а на підлозі лежить незнайомий брудний чоловік без обличчя і дивиться на мене крізь щілинки розпухлих повік. Ну, добре, відпочину потім. Я скидаю плащ і черевики і схиляюсь над гостем. Добряче його віддухопелили, а ще є опіки, і кров…
— Трохи потерпи, викличу лікаря.
— Не треба, це…
— Мовчи, бо ще додам. Бракувало тільки, щоб ти отут іще дуба врізав. Мені тоді що робити з трупом? Собак у мене нема.
— А до чого тут собаки?
— Якби були собаки, проблема утилізації трупа не стояла б так гостро. Я просто зекономила б на собачих харчах!
— Я не…
— Мовчи, — я набираю номер. — Вадиме, ти вдома? Негайно лети до мене. Захопи йод і бинти.
Я кладу слухавку і схиляюсь до побитого. Треба його якось роздягти, та чи можна його торсати? Хоча я тягла його, він ішов, і нічого.
— Що ви робите?
— Збираюсь тебе зґвалтувати.
Я знімаю з нього піджак і розстібаю штани. Він намагається якось перешкодити моїм діям, та сили нерівні, принаймні, зараз.
— Боже, яка цнотливість! Не бійся, боляче не буде! Розслабся.
— Ви знущаєтесь?
— Саме так. Знущаюсь. Бо це ти лежиш на моєму килимі, а не я на твоєму. Закон джунглів — право на територію. Знаєш таке?
Він мовчить, і я стягаю з нього штани. Від сорочки залишилось саме лахміття, тому я з чистою совістю просто зрізаю її, відриваючи присохлі клапті. З численних ран починає сочитися кров. Хтось добряче попорався з хлопцем, а потім його одягли і запхали до машини.
— Треба тебе помити. Допоможи мені, я сама тебе не дотягну.
Та його сили вже скінчились. Тому я розводжу в відрі розчин марганцівки і витираю його. Він молодий, міцної статури. Обережно змиваю кров з численних порізів і опіків, що вкривають його тіло, на зап’ястках лишились сліди від наручників. Холодна злість піднімається в мені. Щоб зробити таке з людиною, треба бути найостаннішим покидьком. Шкода, що їх з’являється щораз більше.
Я змиваю кров з розпухлого обличчя. Знаєш, друже, все це, на жаль, не пішло на користь твоїй зовнішності. Хтозна, яким ти був, та тепер буде, мабуть, гірше. У квартирі лунає дзвінок. Це Рудий, саме вчасно.
— Ти злякала мене до гикавки. Не називай мене по імені, бо я тоді починаю думати, що з тобою щось трапилось, або ти взагалі при смерті. Летів, порушуючи всі правила дорожнього руху. — Рудий дивиться на мене з осудом. — І ти зараз схожа на Ліззі Борден, що кілька годин поспіль орудувала сокирою. Ти глянь на себе: вся в крові, спітніла і задихана. О, а це хто?
— Не знаю, — я замикаю двері. — Але ти його оглянь, що з ним.
— Ну, що з ним, видно навіть неозброєним оком. За що ти його так?
— Здурів?
— Дратую тебе. — Рудий посміхається. — Давай перенесемо його на диван. Ти встигла його помити, це добре. Тепер прибери тут, бо схоже на катівню.
— Маєш рацію.
Я старанно знищую сліди крові, знімаю з себе одяг і разом з одягом пораненого запихаю до пральної машини. А Рудий тим часом оглядає незнайомця.
— Ну, що?
— Попередній огляд не виявив ніяких серйозних ушкоджень. Зламано кілька ребер, опіки, неглибокі різані рани, струс мозку і гематоми. Зламаний ніс і невеликий шок. Нічого такого, з чим ми не зможемо впоратись. Щоправда, я б радив зробити рентген і томограму, але то завтра, я чергуватиму у відділенні, влаштую. Де ти його взяла?
— Ніде. Він впав мені під ноги.
— О, незрівнянна! Чоловіки падають тобі під ноги, як кеглі, і вкладаються штабелями. Тільки чому з цих штабелів ти вибрала такого побитого?
— Рудий, я тобі зараз…
— Нічого не вийде. Якщо ти мене поб’єш, хто тоді лікуватиме твій трофей? Здоровий хлоп, тобі завжди такі подобались.
— Припини.
— Вибач, я блазень, визнаю. Просто не в твоїх правилах тягти додому все, що валяється на дорозі.
— Так сталося.
— Прикрий його ковдрою. Зараз сходжу до аптеки, принесу ліків. Може, він отямиться, то даси йому пити.
Він виходить, за вікном майнула його постать. Я втомлена і сонна, а завтра ще треба на роботу. Я дивлюся на годинник — іще тільки шоста година, а мені здалося, що вже глуха ніч.
— Пити…
Я обережно підводжу його голову. Волосся, що злиплось од крові, мені вдалося сяк-так помити, тепер воно ще вологе, та вже можна розібрати колір — темно-каштановий.