— Не розумію.
— Цікаво. Ви коли-небудь визначали собі інтелектуальний коефіцієнт? Чи в міліції це необов’язково? Пояснюю. Я страшенно, просто страшенно люблю гуляти цвинтарем. Ясно? І при цьому не терплю, коли мені заважають.
— Що заважають?..
— Гуляти. Отож, якщо у вас немає до мене ніяких справ, уклінно прошу вас, не псуйте мені прогулянку, зникніть.
Він стоїть, вирячившись на мене, як на чудовисько Франкенштейна. В нього гарні блакитні очі, у поєднанні зі смаглявим обличчям — так і взагалі симпатично. От тільки те, чим він заробляє собі на хліб, повністю обезцінює його в моїх очах. Він теж із тих — садистів і негідників. Він — частина системи.
Я повільно йду між рядами могил. Не знаю, чому мене так тягне гуляти саме в таких місцях. Якось, ще в Березані, було мені тоді років десять, я забрела на міський цвинтар. До цього свою причетність до життя чи смерті я майже не усвідомлювала. А ворота цвинтаря були гостинно відчинені, робити мені було нічого — і я туди зайшла. Може, саме відтоді я почала думати. Мене оточили обличчя. Я йшла поміж могилами — от як іду зараз, і розглядала обличчя, читала написи на табличках. Це був інший бік світу. Я зрозуміла, що оці обличчя колись сміялись чи плакали, що всі вони були дітьми, потім росли. Всі вони когось любили і хтось любив їх. Але тепер їх уже нема. Вони тільки на портретах. Але ж вони були! Точно, були, бо ось же! І вони щось значили в світі — або не значили нічого, та вони жили і якось бачили світ, кожен по-своєму, але як? Я цього не знаю. І ніхто вже не дізнається. То куди вони поділись? Куди ми всі йдемо, коли настає наш час?
Тоді я почала часто приходити туди. З часом я вже впізнавала знайомі обличчя, і мені іноді навіть здавалось, що вони, ті, що лежать тут, раді моїм відвідинам. Я дивилась на них і намагалась уявити, якими вони були. Деяких я просто не помічала, вони мене не цікавили, але було кілька могил, до яких я поверталась постійно. Напрочуд гарна молода жінка, я пам’ятаю, як її звали — Швецова Олена Андріївна. Мені було страшенно шкода її, як і маленького хлопчика в біленькій шапочці. Я все думала: чому так? От їх нема, а я є. Прийде час — і мене теж не стане. Та чомусь від цієї думки мені не було страшно. Просто трохи сумно. Адже я не побачу, що буде потім, далі.
От і зараз я йду алеєю Капустяного цвинтаря. Тут поховано Антонівну, сюди ж я привезла тіло Сашка. А тепер я бреду поміж могил, і в мою душу приходить тиша. Власне, я вже давно припинила думати про вічне, яка з того користь, та мені, як не дивно, спокійно тут. Я ніколи не розуміла тих, хто боїться цвинтаря і покійників. Наприклад, Ірка завжди боялась. Ну, Ірка — це окрема пісня. Боже мій, як же по-дурному вона вчинила з собою! А все ота її ідіотська впертість: не лізьте в мої справи, це моє життя, вас не обходить, сама краще знаю. Ну що, Ірко, багато надбала? Лежиш тепер і випльовуєш шматки своїх легенів.
Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас — одразу, як отримала атестата. Хто міг подумати, що за три роки між нами проляже така прірва! Та що я хотіла? Ми ж пішли в самостійне життя з різних країн. Бо 1990 і 1993 роки — це різні речі. Ми з Рудим були більше орієнтовані на традиційні способи існування: навчання — робота — пенсія. А от Ірка… Вона увірвалась в життя, коли почав набирати сил дикий капітал. Змінились цінності, одразу і швидко. І ми з Рудим змогли відділити зерна від полови, а Ірка — ні. Вона була слабша.
Вона приїхала тоді — маленька, струнка і гарна, як картинка. Вона гадала, що велике місто щось винне їй, а ми з Рудим жили в кімнаті гуртожитку, харчувались кабачковою ікрою з хлібом і доношували старі речі. А поряд пропливали розряджені і ситі «домашні», що мали нас навіть не за третій гатунок, а так, за сміття. Ірка не хотіла бути сміттям.
— Я не бажаю змарнувати свою молодість над трупами і книжками!
Ми пекельно вчились. Ми з Рудим знали: це «домашнім» можна через пень-колоду, а ми маємо самі дбати про себе. Ірку такий сценарій не надихав.
— Мене прийняли танцівницею в нічний клуб.
Ця її заява просто ошелешила нас. У нашій уяві постало щось зовсім непристойне — все-таки совкове виховання добряче тримало нас в лабетах, Ірці з цим поталанило менше.
— Ірко, ти що? — Рудий аж почервонів, у нього багата уява. — То ж… повії!
— Ти хоч раз був у такому закладі? — Ірка вже затялась, я бачу.
— Ні… Цього ще бракувало!
— От бачиш, а берешся судити! Я гарно співаю, можливо, це якось придасться. І буду співачкою. Ну, що з вашої науки? Вивчитесь і підете тягнути лямку за копійки. Ні, я так не хочу. Якщо є можливість вирватись, я її не прогавлю. Я хочу всього, розумієте? Всього! І зараз, поки я молода. Бо коли ж і жити!