Його чорні очі дивляться так знайомо… Якби він сказав мені це вісім років тому, я була б найщасливішою жінкою на землі. А тепер… Все перегоріло. Мені просто байдуже. Я просто втомлена і байдужа до всього на світі жінка, ну що вони всі від мене хочуть? Господи, а ще ж зима попереду!
— Вибач, Стасю, я нічого не можу для тебе зробити. Йди собі, пошукай іншу дурепу. Я не наступаю двічі на одні й ті самі граблі.
— Лізо…
— Йди, Стасю. Що ти можеш знати про мене? Що ти знаєш про те, що я відчула, коли ти сказав, що одружуєшся з Тетяною? Я спочатку навіть не зрозуміла, що ти кажеш. А потім ваше весілля, її щасливе обличчя, ти поряд з нею. А потім я ще чотири роки сиділа з нею в одній аудиторії, навіть віталася з нею, говорила про щось, вона мала нахабство позичати в мене конспекти… їй наче подобалось постійно мелькати в мене перед очима. Що я тоді відчувала, ти знаєш? Ти знаєш, як мені було ночами, коли я думала, що ось зараз, в цю саму хвилину ти кохаєшся з нею і шепочеш їй те, що колись — тільки мені? Як мені було, га, Стасю?
— Але ти… Ти сприйняла все так спокійно…
— Спокійно? А що я мала робити? Битися в істериці, щоб мене всі жаліли, а потай зловтішалися? Я мала ще цим принизити себе, мені було не досить того, що ти принизив мене своєю зрадою? Що ти можеш знати про мене, Стасю? Ти ніколи й не знав, що я відчуваю. Тебе це, зрештою, не цікавило. Але будь певен: з того часу я вже нічого не відчуваю. Все вигоріло, я просто розучилась відчувати. Я вже не вмію ні ненавидіти, ні любити, ні навіть зневажати. Мені все байдуже. Життя триває навіщось, і я доживу його так, як воно йде. А потім помру. Ми всі колись помремо, і що з того? Може, це єдино правильна позиція?
— Лізо; послухай…
— Я втомилась, Стасю. Йди собі, будь ласка.
Наші очі зустрічаються і він поволі блідне. Може, хоч зараз він зрозуміє?
— Лізо-Елізо, це не ти. Це не твої очі, Лізо!
— Тепер — мої.
— Послухай, ти хвора. Давай, поїдемо до мене, ти відпочинеш, прийдеш до тями, я запрошу лікаря, хай огляне тебе, ти ж зовсім виснажена.
Він говорить це скоромовкою, може, боїться, що я переб’ю його монолог, та мені не хочеться слухати його. Я просто обминаю його і йду своєю дорогою — на вихід із цвинтаря. Кляті мужики, і чому їм завжди кортить з’ясовувати стосунки в найбільш непідходящий час? Стасю, зрозумій нарешті: тієї Лізи вже давно нема. Вона зникла, померла від горя — чи ще від чогось. А мені ти байдужий і чужий. Невже це так важко зрозуміти? Та мабуть, коли Він розподіляв здоровий глузд, чоловікам, бідолахам, залишилось зовсім мало.
— Я чекаю на вас. — Огієнко підводиться з лавки. — Я відвезу вас додому, не заперечуєте? Де ж це ваш приятель, чому не опікується вами?
— Рудий на чергуванні. А я здатна подбати про себе сама, і Рудий це чудово знає.
— Сідайте, відвезу вас додому. Жінка не повинна бути такою впертою. Ви хоч інколи буваєте в доброму гуморі?
— Не розумію, що ви від мене хочете.
— Ви ніколи не посміхаєтесь.
— Іноді я навіть сміюсь. Та сьогодні мені якось зле, мабуть, на погоду.
Я сідаю в салон розбитого білого «Запорожця». Цей мотлох давно вже час викинути на звалище, та, як не дивно, він іще їздить. Щоправда, в салоні смердить бензином, масними ганчірками і недопалками, та відстань, що відділяє мене від дому, поволі меншає. Я чомусь страшенно втомлена, хочу спати. Добре, що мені дали на роботі три дні відпустки.
— Я зібрав на вас досьє, знаєте? — Огієнко скоса позирає на мене. — Там виявилось багато цікавого. У вас дивовижна доля!
— Я все про себе знаю, лейтенанте.
— Мене звати Олесь. Що ви так офіційно?
— Гадаю, це не має значення. Я не збираюсь мати з вами неофіційні стосунки. І не треба переказувати мені мою біографію, я в ній орієнтуюсь не гірше за вас.
— Можливо. — Огієнко якось дивно дивиться на мене. — А чи знаєте ви, що ваш колишній коханий, Стас Дорошенко — один з місцевих кримінальних босів? І чи відомо вам, що він підозрюється у…
— Мені це не цікаво. Я не маю до нього жодного стосунку.
— Гаразд, ми до цього ще повернемось. Але тепер я знаю, чому ви так упереджено ставитесь до мене. Я знаю про вашого приятеля з Березані. Я знаю, що з ним сталося.
— Я теж знаю.
— Розумію ваші почуття. Власне, таке трапляється, визнаю. Аж надто часто трапляється, на жаль. А чи відомо вам, що ті двоє, що вбили вашого приятеля, через рік померли? І який збіг! Вони померли такою самою смертю, як і ваш приятель. Їх обох було забито до смерті, упродовж однієї ночі. Вбивць так і не знайшли.
— Це я теж знаю. І мені їх зовсім не шкода.
— Так, бо вас і ваших друзів звинувачували у цьому вбивстві. Єдиним вашим алібі стали свідчення громадянки Петрової. Це вам відомо? І їй повірили, бо в неї не було жодних підстав вигороджувати вас, Елізо. В документах інтернату зафіксовано, що ваші стосунки з нею завжди були відверто ворожими.