Та я знаю, хто мені допоможе. Ірка. Весь час мені здавалося неймовірним, що той чорнопикий біфштекс Жора прислав Деберцові хвору повію. Чи він зовсім здурів, що таке зробив? Тут теж щось не сходиться. І якось воно так все обертається саме навколо мене. Але це якась дурня. Стась має рацію, я ніхто. Людина з натовпу. Кому потрібно будувати навколо мене таку інтригу? Ні, неможливо.
— Ти їдеш?
— Спи, піду купити новий детектив. — лежи собі крячкою, мій таємничий гостю, а я тим часом спробую збагнути, що відбувається.
— Так любиш детективи?
— Атож. А ти хіба ні?
— Ну, навіть не знаю… Мабуть, не дуже. Краще кіно подивитись.
Яка обмеженість! Та жодне кіно не може замінити безпосередньо книжку, коли разом з текстом виникають образи. Це теж кіно, але в голові, і я інколи, пригадавши якийсь сюжет, точно не можу сказати, бачила я кіно по телевізору чи десь таке читала, бо образи яскраві, фарби живі і голоси теж — живі. Може, зі мною щось негаразд?
Я завжди дивувалась, який злий геній побудував лікарню для хворих на туберкульоз у найзадимленішому районі міста? Оточений промисловими підприємствами будиночок має закіптюжений і непривітний вигляд. Та всередині чисто, різко пахне хлоркою, підлога блищить.
— До кого?
Худа висока медсестра, десь мого віку, та вже остаркувата і втомлена. Платять їм тут копійки, а ризик величезний. Туберкульоз — страшна інфекція.
— До Ірини Кулик.
— До неї — в іншому корпусі, в ізолятор. Але туди не пускають.
Добре, сама розберусь. Мені потрібна Ірка, бо в неї може виявитись відповідь на моє запитання. Ось, невеличкий будиночок у дворі, це ізолятор — принаймні, так сповіщає табличка на дверях.
— Сюди не можна.
Молодий хлопець, може, оце щойно з інституту. Що, колего, несолодко тобі тут? Так, працювати серед таких хворих — це подвижництво, на яке особисто я не здатна.
— Я до Ірини Кулик.
Він якось дивно подивився на мене, потім опустив очі. Що ти мнешся, хлопче? Кажи, що маєш казати, та я, власне, й сама все вже знаю. В Ірки немає шансів, так? Та помре вона не на вулиці серед бруду і потолочі, а в теплому ліжку.
— Ви хто їй?
— Сестра. Оце дізналась про неї і…
— Он як? То ви нічого не знаєте? — його погляд стає гострим, як бритва. — Ваша сестра дуже хвора.
— Це я знаю.
— І вам доведеться підготуватись до найгіршого.
— Молодий чоловіче, найгірше вже було. Де Ірка?
— Вам доведеться одягнути халат і респіратор.
Ірка лежить у невеличкому боксі. Ірка? Ні, це те, що від неї залишилось. Обтягнуте жовтою шкірою обличчя — колись таке гарне, трохи смагляве, а тепер це просто голова мерця. І її очі… Колись вони були великі, іскристі і карі, в них грали блискавки і сміялось сонце. Тепер це два мертвих оптичних прилади, які нічого не бачать.
—Ірко!
Вона зводить на мене погляд. Вона впізнала мене, я бачу. Тому я сідаю на стілець побіля ліжка і беру її руку. Вона прозора і маленька, з тонкими пальчиками. Гострий жаль пронизує мене. Як же так? Чому це сталось з нею?
— Ірко…
— Ти таки прийшла, — говорити їй важко, та вона ще довго мовчатиме. — Я знала, що ти прийдеш. Я чекала на тебе.
— Не треба, мала. Тобі важко говорити.
— Ні. Знаєш, мені важко тільки жити, та скоро, вочевидь, полегшає. Ти краще слухай, що я тобі скажу…
— Ірко…
— Слухай, не перебивай. Я збрехала тобі, бо так мені звеліли. Я збрехала. Мене вже давно не тримають для клієнтів, я мию підлогу на квартирі, де… дівчата. Мене виставляли тільки тоді, коли ти мала йти — ось вже півтора місяці, чуєш?
— Навіщо?!
— Я не знаю. Просто півтора місяці тому мене привезли до Деберца і він розпитував про тебе. Яка ти, яку маєш вдачу, про все.
— І ти?..
— Я не дурна. Я мало що йому розповіла. Тоді він наказав, аби відновила з тобою спілкування. Тому ти мене зустрічала. Я не могла тобі сказати!
— Чому він не спитав Стася?
— Він не знає про нього. Тобто він знає, що ви знайомі, але тільки тому, що разом вчились, а потім же Стась покинув — ну, коли одружився… Стась — зять начальника, про нього нікому не відомо, а я не сказала. Вони, здається, їздили в Березань, та там немає вже інтернату, тож на тому й сіли… Ні, не перебивай мене! Слухай, вони щось мають до тебе, і не тільки Деберц, а хтось, хто наказує йому, я зрозуміла…
— Але чому?
— Я не знаю.
— А Стась? Він знає?
— Ні, навряд. Він має з Деберцом якісь справи, та ні в що інше не вплутується. Хоча хтозна, як воно… Стась заради грошей що завгодно зробить.