— Привіт, — її голос хрипкий і прокурений. — Давно не бачились, балерино.
— Давно. Як справи, Танько?
— Нічого. Шкода Ірку.
— Шкода.
Нам нема про що говорити, хоч між нами і стоїть дещо: брудний кабінет, старий неголений слідчий і її, Таньчин голос: «Я бачила їх, вони сиділи біля річки. Ні, сплутати я їх ні з ким не могла. Я їх бачила там».
Не сиділи ми біля річки, а виловили по одному двох недолюдків і повернули їм борг — кожному, з відсотками. Тільки Танька, хоч і знала, та не продала. І тепер ми дивимось одна на одну — отут, біля Ірки. А вона лежить у домовині така маленька і бліда, і їй уже ні до чого немає діла. Вона вже далеко.
Ось віко прилаштували, старий дід-сторож забиває цвяхи. Все, Ірко, отут тепер твій вічний притулок. Ми кидаємо в яму грудки землі. Я пам’ятаю, як тринадцять років тому ми ховали Кирпу. А Ірка співала: «Не плач, мати, не журися…».
— І Стась приїхав. — Танька дивиться на дорогу машину. — Велика людина, видать.
— Так.
— У вас же щось було колись.
— Було — та загуло.
— Що ж, пом’янемо Ірку.
Ми йдемо кладовищем: я, Танька, Рудий і Старий. Позаду плентається Стась, і ще кілька наших — з тих, що осіли в Березані. Ми з Рудим влаштовуємо поминки.
— Лізо, треба поговорити. — Старий стискає мою долоню. — Ви з Вадимом заночуєте в мене?
— Якщо не завадимо.
— Ні. Треба поговорити.
Мовчки заходимо в стару їдальню, там уже накрито стіл. Мовчки наливаємо горілку й п’ємо. Ми звикли мовчки терпіти лихо, от і тепер мовчимо. Що говорити? Ми — нічиї діти, ото тільки одне за одним і заплачемо. Добре, що є кому поховати та пом’янути по-людськи.
— Тепер буду дві могили впорядковувати. — Танька наколює виделкою кружальце ковбаси. — То тільки за Кирпою, а тепер іще й Ірка.
— Я залишу тобі гроші, замовиш пам’ятники їм обом.
— Не боїшся, що привласню?
— Ні. Ти цього не зробиш.
— Правильно. Не зроблю. — Танька похмуро сопе. — Слухай, балерино. Тут така справа, що… Ат, дурня, між нами різне було, та все одно маю сказати. Місяців з півтора тому приїжджали сюди хлопці на крутих машинах. Розпитували про тебе, і до мене приходили.
— Про що розпитували?
— От дурепа, кажу ж, про тебе. Ну — яка ти, які маєш звички, таке. Я їм, звичайно, не сказала, яка ти сука, хай це для них стане сюрпризом. Тати май на увазі.
— Добре. Спасибі тобі, Танько.
— Нема за що, — вона знічено стенула плечима. — Ти дивись, балерино, щоб ми тебе отак, як Ірку, не… чорт, що я верзу? А Рудий — справжній красень. Спиш із ним?
— Ні.
— Ну й дурна. Він же за тобою завжди трусився.
— Що ти кажеш? Він просто мій друг.
— Тільки така кретинка, як ти, може не бачити очевидного. Дивись, балерино, це тобі не Стась, погань така.
— Чому погань?
— Зроду такий. Як чортом уродиться, то з рогами й помре — оце про Стася.
— Дурниці ти кажеш.
— Кажу, що знаю. Я завжди знала, хто є хто, чуйка в мене. Тому ти мене так дратуєш.
— Не розумію.
— Де тобі! Ти завжди була — ну, як аристократка, чи що, нічого до тебе не липло. Ти ж у нас нетутешня! Ні чорта ти в людях не розбираєшся, хоч і вчена. Всіх по собі міряєш, та тільки не всі такі. Ну, добре, вже мені час, вдома діти чекають. Чого дивишся? Двійко їх у мене, я вже давно зав’язала, на залізниці працюю. Бувай, балерино, та іноді дивись під ноги.
Вона йде, ось її неповоротка постать зникла за дверима. От тобі й Танька! Ні, недарма Старий на нас життя поклав. Старий… Про що він хоче поговорити? Невже і до нього приходили ті таємничі відвідувачі? Та тільки я не розумію, чим я їх так зацікавила. Господи, що тут в чортового батька відбувається? Я вже нічого не розумію. Нічогісінько.
— Лізо!
— Чого ти приїхав?
— Я приїхав на похорон. Ірку ховати.
Він стоїть, осяяний призахідним сонцем, і мені так боляче бачити його, що аж дихати нічим. Я ж… кохала його. І, може, досі кохаю, не знаю. Тільки бачити його зараз — для мене гіршого уявити не можна. Стасю, що ти зробив зі мною?
— Шкода її, — він дивиться так знайомо, і моє серце заходиться болем, вже забутим. — Я маю дещо тобі сказати.
— Кажи.
— Я не знаю, що саме, але навколо тебе щось відбувається. Лізо, ти в небезпеці, і якщо останнім часом трапилось щось… незвичайне, тобі краще все мені розповісти.
— Я тобі казала, вбили мого сусіда. А тепер — Ірка. Що ще незвичайне?
— Ти ж не встигла з нею поговорити, так? Ти спізнилась на кілька хвилин. Про що ти хотіла розпитати її?