Дякую, колего, що не продав мене. Тож хтось уже цікавився, чи встигла я поговорити з Іркою. Що ж, мій хід.
— Я просто прийшла її навідати.
— Лізо…
— Мені нема чого тобі сказати. Я нічого не розумію. Хто може мною цікавитися? Я просто лікар, я обслуговую звичайних людей, не знаю ніяких таємниць… Кому я потрібна? Сирота, без роду, без племені. Стасю, ти ж сам це знаєш.
— Так. Але, вочевидь, чогось ми не знаємо. Чогось, що має до тебе прямий стосунок.
— Тоді ти знаєш більше за мене. Це ж ти обертаєшся в тих сферах. А я просто собі живу.
— Лізо, дуже прошу тебе, будь обережна. Ось, візьми.
— Що це?
— Мобільних, «Еріксон». Як тільки щось трапиться, запахне смаленим — негайно телефонуй, я приїду і витягну тебе.
— Що може зі мною трапитись?
— Не знаю. Але я дізнаюсь, я вже працюю над цим. Добре, мені час їхати, піду, попрощаюсь із Старим і нашими.
Він іде, а я знесилено спираюсь на стіну. Я навіть не знаю, що тут можна сказати. Я точно знаю, що непричетна ні до яких сумнівних справ. То чому навколо мене відбувається щось незрозуміле? Може, мене теж із кимось сплутали? Ні, неможливо, адже розпитували саме про мене.
Старий живе в маленькому будиночку, що визирає з пожовклого саду. Осінь тут м’яка і знайома. І цей будиночок теж знайомий нам, ми бували тут не раз, особливо коли Старий оселився в ньому постійно. До цього він днював і ночував в інтернаті, спав просто в кабінеті на дивані, їв з нами в їдальні. Йому платили якусь зарплатню, та він не складав гроші, бо то одному, то іншому вихованцю, що випурхнув у світ, постійно була потрібна допомога. Він і нам з Рудим кілька разів надсилав гроші, купував і привозив речі. Ми сприймали це як належне. Він був нам батьком і опікувався нами. А тепер ми допомагаємо йому — хто як може. Бо на його пенсію навіть померти не можна собі дозволити.
— Оце Тетяна принесла пиріжків, а Володя Прищепа м’яса приніс, олії… Не голодую. — Старий снує по кімнаті, намагаючись влаштувати нас якнайзручніше. — Давненько вас не бачив, а грошові перекази не треба було слати, не обтяжуйтесь, лікарські прибутки невеликі, а в мене все є, скільки мені самому треба? Ось, вмощуйтесь. Я так розумію, таємниць одне від одного ви не маєте.
— Ні. — Рудий здивовано дивиться на нас. — А що сталося?
— Справа така… — Старий одягає окуляри. — Півтора місяці тому приїздили до мене люди. Я одразу збагнув, що вони не з добром. Щоправда, поводились вони пристойно, але розпитували в мене про Лізу. Яка вона, хто її батьки, чи знає вона щось про себе, чи шукала рідних. Мені не було чого приховувати, та мої відповіді їх, схоже, не задовольнили. Тож вони розпитували Тетяну та ще декого.
— Що за дурня? — Рудий нестямиться з дива. — Кому це було потрібно?
— Я не знаю. — Старий схиляє голову, світло виграє на його сивині. — Та я вирішив поцікавитись. Власне, я колись пропонував вам обом пошукати свою рідню, так? Я пам’ятаю, з яким запалом ви відмовились. І тоді я вирішив, що не буде зайвим провести власне розслідування. За роки роботи в системі освіти я обріс купою знайомих, друзів, колег, які допомогли мені. Я зібрав всі документи, які стосуються Лізи. Ось вони.
Старий дістає з шухляди столу товсту синю теку — старомодну, з поворозками. В таких теках у нашій канцелярії тримали особові справи вихованців, тільки вони були значно тонші, а ця тека роздулась, мов порося.
— Бачите, просто як в Остапа Бендера. — Старий сміється. — Там багато цікавого, та відповіді на своє питання я не знайшов. Тому віддаю її тобі — власне, вам обом. Ви зумієте розібратися. Думаю, це вам допоможе. А тепер розказуйте мені, розказуйте все.
Ми сидимо в зручних старих кріслах. Мені так приємно бути тут, в гостях у Старого. Він — єдина людина, якій направду не байдуже, що відбувається з нами. Я гадаю, такі люди народжуються на світ, аби віддавати своє тепло іншим. І воно потім повертається їм сторицею, хоч вони не думають про це. Я пам’ятаю, як ми читали колись «Педагогічну поему» Макаренка. Ірка слухала, а потім ревниво прошепотіла: «А наш Старий все одно кращий». Ірка… От і все, Ірко.
— Як же Ірина? — Старий хитає головою. — Я завжди тривожився за неї. Вперта, неврівноважена, гордовита і самолюбива. Шкода, вона була талановита і добра дитина.
— Час такий, Павле Семеновичу. Просто життя змінилося, а вона цього не збагнула.
— Так. — Старий дивиться за вікно, в темряву. — Час тепер жорстокий. А може, то ми, люди, робимо його таким? Може, час такий, які ми?
— Може…
— Ну, гаразд, а тепер час спати. — Старий підводиться. — Я постелю вам на ліжку, а сам ляжу тут, на дивані. Лізо, допоможи мені з постільною білизною.