— Сам з’їси, чи тебе погодувати?
— Спробую сам.
Він з великими труднощами сідає і починає їсти. Твоє щастя, хлопче, що в мене було молоко, а то їв би ти вівсянку на воді. Нічого, теж смачно, якщо з хріном.
— Дякую.
— Може, чаю вип’єш?
— Ні, дякую.
От і добре. Якщо почав їсти, то скоро видужає.
— Слухай, я твоє шмаття випрала, але костюмові кінець. Прасувала-прасувала, та він, здається, сів.
— Нічого, то не страшно.
— Може, треба комусь повідомити, де ти знаходишся? Послухай, це, звичайно, не моє діло, але тебе можуть шукати родичі.
— У мене нікого нема.
Он як! Тож іще один такий? Тепер нас троє. У нас із Рудим теж нікогісінько нема. Але про нас з Рудим це правда, а ти, хлопче, можеш їздити мені по вухах. Хтозна, що ти за птах. Може, ти заробив те, що отримав.
— Якщо тобі ще щось треба, то кажи, бо я йду спати. Мені завтра на роботу.
— Ні, все гаразд. А ким ви працюєте?
— У мене страшна професія. Я стоматолог.
— Чому це страшна професія? Навіть дуже престижна.
— Більшість людей бояться лікувати зуби. А ти хіба не боїшся?
— Ні.
— Тоді ти — унікум.
— Можливо. Знаєте, Лізо, я не можу зараз вам нічого пояснити, але будьте певні: я не бандит, просто…
— Я в тебе звіту не питаю. В мене є правило: не лізти в чужі справи. Схочеш — розкажеш, як ні — то ні. Спи. Тобі треба спати.
Ранок зустрів мене дощем, що сіявся за вікном. А за дверима матюкається Сашко. Похмілля — страшна річ. Добре, що я поставила собі залізні двері. Я це зробила після того, як гості мого сусіди вибили старі двері, вдерлися до мого помешкання з метою пограбування. З п’яних очей їм здалося, що мене нема вдома. Це була їх фатальна помилка, бо я навіть встигла викликати міліцію і хлопів скрутили просто на місці злочину. Сашко в цей час спав сном праведника, обпившись оковитої до зеленого змія. На ранок, плаваючи в сльозах і соплях, він просив пробачення і божився, що більше ніколи не приведе до квартири сторонніх, та це справи не змінило. Він, по суті, зовсім не злий, тільки нікчемний, та од того часу в мене залізні двері.
— Чого ти репетуєш, Сашко?
— Голова болить, пиво розлив.
— Ти пропустив важливі складники свого стану.
— Га?..
— Голова болить, руки трусяться — тому пиво розлив. Ось, на. Смоли б ти гарячої напився!
— Лізко, ти — янгол.
— Точно. Не кричи, ти мене дратуєш.
— Як скажеш.
Я похапцем готую собі сніданок. Вірніше — нам, бо зараз приїде Рудий. Він спатиме після зміни тут. Так мені спокійніше.
— Ви добре впорались із тим чоловіком.
— З Сашком? Та він нічого, просто п’яниця. І він залежить від мене.
— Тобто?
— Пояснюю. Я годую його і купую горілку. Пляшку на день. І пляшку пива зранку. Якщо я цього не робитиму, він знає, що з ним буде. Або знайдуться спритники, що ошукають і залишать без даху над головою, або нап’ється гидоти та здохне. Я дозволяю пити тільки вдома, горілку купую в магазині. І я плачу за квартиру. Він п’яниця, але не божевільний. До того ж, він зовсім не злий, просто нікчема, таких багато.
— Але він може…
— Не може. Я подбала, все цілком законно. Квартира вже моя, він тут просто живе. До цього моєю була тільки одна кімната — оця. В сусідній жила бабця, Антонівна, Сашкова мати. Як злягла, то ми домовились про довічне утримання. Од позавчора та кімната теж моя, Антонівна померла. Помре Сашко — його кімната теж стане моєю. Я продам все це і переїду в інше місце.
— Він може ще довго прожити.
— Я нікуди не поспішаю. Хай живе. Горілка дешева, пиво теж недороге. Харчами він не перебирає. Тож хай собі живе, скільки Богом відміряно. Зараз приїде Рудий, допильнує страви, я побігла. До речі, що робити з твоїм костюмом?
— Викиньте його.
— Добре. Так і зроблю.
Я хапаю пакет з костюмом і виходжу з квартири. Назустріч мені йде Рудий.
— Я не спізнився?
— Ні. Я там поставила варитися м’ясо, допильнуєш.
— Гаразд, біжи.
Мене сьогодні чекають пацієнти, жодного «вікна», як завжди. Якщо скласти докупи всі зуби, що мені довелось лікувати чи видаляти, то вийде, мабуть, два відра — що найменше. Іноді я дивуюсь, наскільки деякі люди не слідкують за своїми зубами. Добре, що лікарня приватна і мені доводиться мати справу тільки з певною категорією людей, але й у відносно забезпечених громадян часом трапляються локальні катастрофи в ротовій порожнині.
— В тебе блідий вигляд. Важка ніч?
Це лікар Матяш, досить молодий, але нахабний тип. Йому чомусь здається, що він неперевершений красень і серцеїд, і всі жінки падають йому під ноги, як стиглі сливи. Та це, повторюю, лише плід його хворобливої уяви. Нічого такого в ньому немає, просто високий, худий смаглявий тип з копицею чорного волосся. Думаю, в нього волохаті ноги і сідниці, а я цього терпіти не можу.