— Дурень ти. Чому ти її так боявся?
— Треба було її давно вбити. Давно…
Дивні люди, ненормальні якісь. Усі питання вирішують так: вбити — не вбити. Вони нездатні до конструктивного діалогу. Може, й справді, психи?
— Я зараз викличу «швидку». — Рудий іде до телефону.
— Не треба. — Климковський піднімає руку. — Не треба нікого.
— Як ти дізнався, де Ольга? Надто вчасно з’явився, це підозріло.
— Я спізнився, старий став. А дізнався як? Ну, це ж просто, — він заходиться старечим кашлем. — Це було просто… Я прослухав касету, потім подумав, що Ользі дзвонили — хто б це міг бути? І хто прослуховував квартиру Корбута? Я зрозумів, що готується щось небезпечне.
— Якось дивно виходить.
— Їй хтось дзвонив… Вона зібралась і пішла, а я за нею. Я… вмію стежити, та… вже старий. І я знав, що щось готується — хтось слідкував за вами. Мішенню був не Корбут, і не Ольга, а саме ти. Я поспішав, як міг… і ледве встиг, хоч тебе… захистив від неї. Ти ж… моя онука, хочеш ти цього чи ні.
— Скажи, а чому саме я?! Кому все це треба?
— Ти… дочка Клауса.
— Ну то й що?
— То через нього…
Старий знесилено відкидає голову. Якщо він зараз склеїть ласти, я обіллю його чорнилом. Він щось знає.
— Що саме?! Що ти маєш на увазі?
— Заповіт Клауса… Ти — його єдина дитина, він…
Його очі скляніють. Так, іще один труп. Вони просто сиплються на мене, як опале листя. Ну чому мені так не таланить?
— Треба йти звідси. — Рудий прикриває очі старого. — Треба поїхати в спокійне місце і трохи подумати, що ми знаємо і що робити далі.
— Тоді ходімо.
Ми обережно виходимо з квартири, лишивши двері трохи прочиненими — аби Климковського швидше знайшли. А ми зараз хутенько вшиємося, бракувало тільки цікавих сусідів. Та зараз день, всі на роботі. Ну, майже всі, бо он хтось піднімається сходами. Добре, спробуємо якось замаскуватись. Ми вклякаємо в поцілунку, вдаючи закоханих. Рудий добряче це вміє, та я не ведусь, хай як сам собі хоче, в мене з цього приводу є власні думки.
До квартири підходить чоловік. На ньому темна куртка і джинси, він якийсь напружений. Я бачу тільки його спину, та це нічого не значить, бо його я впізнаю з тисячі інших. Ну, так, оце зустріч!
Він піднімає руку, аби натиснути на дзвінок, потім бачить прочинені двері — там справді не зачинено, красунчику, але краще не ходи. Та він заходить в квартиру. Що ж, така, мабуть, наша доля — слідкувати за тими, хто грабує трупи. Та зараз ми до квартири не підемо. Хай він там порпається, а ми прослідкуємо потім, куди він піде і що робитиме.
— Ти впізнав його?
— Так. Що він тут робить?
— Не знаю, та думаю, ми зараз дізнаємось.
Ми тихо сидимо на сходах. Ось він вийшов з квартири, ось спускається вниз. Ми й собі починаємо міряти сходи. Нічого, хлопче, ти від нас не втечеш. Може, ми тебе перехитруємо? Ми трохи почекаємо в під’їзді, а потім — назирці, за тобою.
Він виходить з під’їзду і йде вулицею. Ти що, любий, ходиш пішки? Мабуть, колісниця зламалась, розумію. Раптом з-за рогу, вереснувши гальмами, вилетіла машина. Якась жовта, дикий колір скаженого соняха. Гей, обережно!
Та вже пізно. Такий звук, наче горох розсипався, — це хтось без обличчя висунувся з вікна машини і поводить навколо чорним оком автомата. Наш поводир упав із розпанаханою грудною кліткою — тільки клапті полетіли. Мабуть, ще живий, та помре з хвилини на хвилину. А жовта машина вже зникла, тож ми біжимо до пораненого.
На мене дивляться сповнені болю очі Стася. Я нічого, нічого не можу вдіяти, життя витікає з нього, спливає на асфальт. Не треба, Стасю, не йди, в нас із тобою ще є справи.
— До Огієнка… подзвони, скажи… я не знайшов… він усе пояснить.
— Зараз буде «швидка». Рудий викликав.
— Не встигну…
— Встигнеш і виживеш. А я тобі потім всі зуби повириваю за ту паскудну гру, що ти затіяв зі мною. Гей, ти, чуєш? Не смій помирати! Не смій, сучий сину, чуєш?!
Він чіпляється за життя з останніх сил. Очі його темніють, рука стискає мою долоню і мені нараз здається, що поки я отак тримаю його, він житиме.
— Я тримаю тебе, не помирай, чуєш? Я потім навіть пересплю з тобою, тільки не помирай!
— Лізо…
— Мовчи, тобі не можна…
— Огієнко тобі все… пояснить.
У нього прострелено легені і він пускає криваві бульбашки, та мені здається, що він може вижити, в нього є шанс. Ось уже медики летять з носилками.
— На носилки, швидко!
Він тримає мою долоню і я не забираю її. Я знаю, іноді це допомагає. Тримається людина за когось — і тримається в ній життя. Візьми трохи мого, сучий ти сину, тільки не здихай отак, це… погана ідея.