Ось прийомний покій, знайома до болю картина. Його роздягають і везуть коридором, а я йду поруч. Лікарі — люди забобонні і теж знають, що іноді можна отак… тримати.
— Лізо…
— Мовчи, Стасику.
— Я… на порозі, пам’ятаєш? Пробач… мені за те…
— Вже пробачила. Та якщо помреш — не пробачу ніколи. Я… я не хочу без тебе, чуєш? Не помирай, тримайся.
Наче мої вмовляння щось важать… Наче смерть відступиться. Від Ірки ж не відступилась? То, може, хоч Стася лишить. Не можна отак — всіх забирати в мене.
— Лізо…
— Далі ми самі.
Молодий втомлений лікар розтискає мої пальці.
— Він…
— Може, виживе. Одразу привезли, є шанс. Здоровий організм.
Я йду назад довгим коридором з таким рідним лікарняним запахом. Я розумію, чому Рудий став саме хірургом. Та я сама б не зважилась, ні за які гроші, а вже за такий дріб’язок, що платять Рудому за його каторжну працю, — то й поготів.
— Як він?
— Поки що живий.
— Тоді їдьмо звідси, поки нас міліція не надибала.
Сутінки впали на місто, з ними з’явився й туман. Ліхтарі мляво жовтіють посеред сірої в’язкої мряки. Стась виживе, має вижити, якщо не помер одразу. Господи, як мені зараз хочеться їсти!
— Почекай у машині.
— Ти куди, Вадику?
— Не бійся. Просто ось «Мак-Дональдз», наберу якоїсь їжі. Ти ж голодна, як два вовки, і я небезпідставно побоююсь за своє життя.
— Тебе я не стану їсти нізащо, не хочу отруїтись.
Він іде до ресторану з яскравою літерою «М» на фасаді, а я дивлюсь, як навколо товпляться будинки, наливаються світлом вікна. Скрізь одне й те саме — люди за вікнами, так нас багато, а от домовлятись між собою ми не вміємо.
— Поїхали, тримай пакунки.
З пакунків смачно пахне, вони гарячі і приємно важкі. Саме те, що треба. Отак розгортаєш обгортку, а там чізбургер, такий рум’яний, з кетчупом, та ще як запити кока-колою…
— Лізо, припини медитацію, слиною вдавишся.
— А ти змовчати ніяк не міг!
— Та хіба можна змовчати, коли ти обіймаєш пакунки, як віднайдений скарб. Зараз приїдемо, помиємо руки… Ну, що, мені тебе вчити?
Він має рацію. На нас мільярди мікробів. От тільки їсти дуже хочеться.
14
— Припини.
Рудий дивиться на мене, як на тяжкохвору. Що таке? Я ж не б’юся в істериці, хоча й могла б, бо отут, посеред цього міста захлинається кров’ю Стась. Наш Стась. Та я мовчу, то чого Рудому треба?
— Ти їси вже четвертий чізбургер.
— А тобі шкода? Я голодна.
— Ти знервована, а шлунок у тебе завжди крайній. Досить запихатися. Я думаю, він житиме. Хоча, звичайно…
— Не треба їздити мені по вухах, я й сама все розумію.
— Тоді припини знущання над своїм шлунком. Ти не голодна.
Я відкладаю недоїдений чізбургер. Найбільше мені зараз хочеться… навіть не знаю… може, вийти надвір і бігти, бігти темними вулицями кудись у ніч, бігти до повної знемоги, бігти і не думати, ні про що не думати — ні про Стася, ні про той жах, посеред якого я чомусь опинилась. Чому?!
— Що робитимем?
— Гадаю, варто поговорити з тим типом, Огієнком. — Рудий прибирає зі столу. — Але це — завтра, чуєш? А сьогодні ти спатимеш, хочеш ти того чи ні.
— Дай мені конверт з фотокартками. Цікаво, що шукав там Стась?
— Не знаю. На ось. Боже, Лізо, ти знову завела смітник у сумці?
Так, я люблю великі сумки, та є одна маленька проблема: з часом в них справді заводиться смітник. І я тоді беру, витрушую все на підлогу і починаю розбирати. І після такого генерального прибирання, як правило, сумка добряче худне. Я вільно знаходжу в ній ключі і помаду. Та проходить час — і все повторюється. І все б нічого, та Рудий мене вже з’їв за це. Він вважає, що смітник у сумці — ознака неорганізованості. Хай так, та ми живемо у вільній країні і кожен має право носити в сумці фантики від цукерок, лушпиння від апельсинів тощо.
— І оце теж?
Чорт, я зовсім забула про револьвер, який дав мені Стась. Він спокійнісінько лежав собі під шаром фантиків з-під грильяжу, а Рудий його розкопав і тепер задоволений, як бабуїн у весільний сезон.
— Припини порпатись у моїй сумці. Я завтра наведу там лад.
— Я обов’язково нагадаю тобі.
— Ти страшенний зануда, знаєш?
— А ти…
— Краще мовчи.
Я відкриваю конверт і висипаю його вміст на стіл. Так, старий негідник недарма ховав це від своєї лютої дружини, якщо, звичайно, прийняти його сповідь за правду. Ось фотографія маленької милої дівчинки. Чорні, туго заплетені кіски, сукенка в горошок — фотографія чорно-біла, стоїть дата — 1955 рік. Тут Любі Климковській шість років. А ось кілька інших фотографій — школярка, а оце вже — майже доросла дівчина. Всі вони мали рацію, Люба була милою дівчинкою, і дуже гарненькою.