— Ти — просто її копія, тільки іншого кольору. — Рудий зазирає мені через плече. — І ще вона була маленька і субтильна, а ти — висока, міцна і, вибач, схильна до повноти.
— Негідник!
— Ти просто незрівнянна, а в моїх очах — сама досконалість. Але факт лишається фактом. Де я бачив таке обличчя? А десь бачив, і зовсім недавно!
— Дурниці. Де ти міг її бачити? Вона ж померла, давно. Глянь, що це?
— Метрика. Схоже, в тебе дві метрики.
Так, схоже на те. Бо в цій, що я зараз тримаю, вказані батьки: Любов Василівна Климковська і Вернер Клаус-Отто. Ім’я по батькові звучить доволі дико. То мене було зареєстровано вперше в Кременчуці? З огляду на дати — так і є. Значить, оце і є той документ, що засвідчує батьківство Клауса? Але як їй вдалося це зробити? Я навіть не уявляю. Можливо, саме це шукав Стась? Але навіщо?
— Я десь бачив, бачив це обличчя.
Рудого перемкнуло, я вже знаю, як це з ним буває. Ну де ти, друже, міг бачити обличчя Люби Климковської, якщо навіть я його побачила оце щойно? Та Рудий вперся, як мул, і тепер шукає в темній кімнаті чорного кота. А це важко, бо його там нема.
— Згадав!
Та невже? Господи, яке ще нове відкриття заплутає далі цю й без того безнадійно заплутану справу?
— Ось, дивись сюди. Це та газетна вирізка, що ти взяла в схованці покійного Корбута.
Дійсно, Рудий таки має рацію, визнаю. Жінка й чоловік зняті обоє у вечірньому вбранні. Жінка має пишну зачіску, та я вмію бачити головне, обминаючи деталі. Жінка з газети схожа на Любу Климковську як… як близнюк.
— Там щось написано, під фотографією?
— Написано, та не для нас, — я роздратовано кидаю вирізку на стіл. — Ми з тобою вчили англійську, а тут, схоже, німецька. Я ще тоді подумала, що вирізка з іноземної газети. Папір, якість знімка… Я не знаю, що все це означає.
— Старий казав, що їм не віддали тіло для поховання. То, може, твоя мати жива?
— І що? Через стільки років її стало тривожити моє існування? Чи якось заважати? Притягнуто за вуха.
— Згоден. Глянь, я все ж прочитав! Все-таки ім’я можна розібрати. Це Клаус-Отто Вернер і Анна Вернер. Ну, поглянь сама.
Дійсно, якби я не була така роздратована, то й сама б це побачила. Що ж, тепер я знаю, від кого успадкувала гренадерський зріст і схильність до повноти. Клаус, схоже, не боровся з зайвою вагою. І пузо його не обходило — власне, як і більшість чоловіків. Вони можуть дозволити собі лисину, несвіжі шкарпетки і барило на місці талії, а від жінки вимагають форм Кейт Мосс. Звичайний чоловічий шовінізм на генетичному рівні. Якщо в мене колись з’явиться таке пузо, я накладу на себе руки, про лисину взагалі мовчу.
Щоправда, Клаус не був лисим. Навпаки, його волосся кольору стиглої пшениці гарно вкладене, а очі світлі, як у мене. Нічого не ворухнулось у моїй душі від думки про те, що оце я бачу свого біологічного батька, якого нещодавно вбили. Що мені до нього? Вбили — і вбили, щодня когось вбивають. А міліція ловить убивць і сажає їх на шию платників податків. А я от думаю: навіщо в лабораторіях роблять досліди над кроликами, що винні ті милі пухнастики? Хай би віддавали на ці спасенні справи саме вбивць, нема чого годувати їх довіку, хай користь приносять. Я б випробовувала на них нові препарати і прищеплювала віруси. Негуманно, кажете? Соплі утріть, панове гуманісти, і погляньте на статистику тяжких злочинів. Просто кожен розсусолює про гуманність доти, доки його самого не торкнеться лихо.
— Лізо, в тебе зараз обличчя, як у леді Макбет.
— Я думаю про випробування нових ліків.
— Чудове пояснення.
Рудий мене не зрозуміє, він ідеаліст і вважає, що з кожною мислячою істотою можна домовитись. Біда в тому, що він не розуміє однієї простої речі: біологічна приналежність до роду homo sapiens не гарантує здатності до процесу мислення. Іноді трапляються такі екземпляри, що порівняно з ними кролики — просто титани думки.
— Що там іще, давай глянемо. — Рудий перекладає папери. — Лізо, не спи.
— Я не сплю. Просто думаю.
Я думаю про те, куди поділась дівчинка з цих фотографій. Вона була колись, точно була — бо ось тут сиджу я, єдине підтвердження її буття. Я довгі роки ненавиділа її за зраду, та тепер це не здається мені таким безперечним. Тільки що з того? Вже пізно. Нам так і не довелось зустрітись, щоб з’ясувати стосунки.
— Лізо, це, здається, тобі… лист.
Так, це лист. Потертий клаптик паперу, якогось неякісного, сірого, а на ньому нерівним, нервовим почерком — лист. Краще б я його не читала. Краще б моя казка про загублену принцесу і далі пурхала під хмарами.