— Я купив кока-коли.
— Налий. Піду, перевдягнусь.
Я не терплю, коли мене відверто розглядають, а Огієнко саме це робить. У мене є ціла купа комплексів щодо моєї зовнішності. Я розумію, що вже час їх і позбутися, та ніяк не можу цього зробити, бо схуднути до розмірів Кейт Мосс мені жодного разу так і не вдалося.
— У неї досить кепський характер. — Огієнко вирішив подратувати Рудого? Даремно.
— Власне, тільки в холодні пори року. І тільки зранку.
— Послухайте, Вадиме, я щиро симпатизую вам обом, та ваше довготерпіння мене вражає. Не можна дозволяти жінці сідати вам на голову. Я згоден, вона гарна і розумна, та вона ж нестерпна!
— Ви зовсім нічого про неї не знаєте.
— Те саме казав мені й ваш друг, Стас Дорошенко. Варто було торкнутися цієї теми, він ставав дибки. А по-моєму, вона просто примхлива і дратівлива жіночка, яку ви обоє посадили собі на голову.
— Тим-то ви так витріщаєтесь на неї!
— Чорт, я не думав, що це помітно. — Огієнко, схоже, приходить до тями, Рудий добре вміє охолодити гарячу голову. — Добре, визнаю, вона мене… бентежить. Але це природно!
— Залишимо цю тему. Ходімо до кімнати, треба поговорити. І не дратуйте без потреби Лізу, їй останнім часом і так дісталося.
— Згоден, так воно і є.
Якщо ми сьогодні не купимо щось із одягу, я вибухну. Терпіти не можу вдягати щодня одне й те саме, навіть випране. Отже, треба подивитись, що в нас із фінансами і прикупити одягу. Щось я мала сьогодні зробити… А, звичайно ж, я мала навести лад у своїй сумці. Якщо я цього не зроблю, Рудий мене заклює. Та мене, власне, теж дратує факт, що я ношу за собою купу непотрібу, місце якому — на смітнику.
Я сідаю на підлогу і витрушую вміст своєї сумки на розстелені газети. Боже, ну як таке трапляється? Може, перейти на менші сумки? Ні, вони мене дратують. Я з ними почуваюсь голою, наче забула годинника взяти. Що ж, почнемо. Лушпиння і фантики одразу вбік, це однозначно сміття. Ось, знайшлась моя помада від Revlon, яку я купила не так давно і вважала загубленою. І ключ від шафки на роботі… чорт, я вже замовила новий, бо цей теж загубила, а він ось де. І оці телефонні картки — я щоразу купувала нові, бо не могла знайти старі. Прокляття, Рудий має рацію, я страшенно неорганізована. А оце…
Це — портмоне з хорошої шкіри. Чорна поверхня вигнула боки, щось там, всередині, є. Де я його взяла? Це не моє. Я що, починаю страждати на клептоманію? А, згадала, згадала! Це ж Деберцова калитка, він заплатив мені за постій в моїй шафі. І за транспортування. Я тоді подумала, що гроші йому вже навряд чи знадобляться. І що я з цього маю? Непогано. По одяг ми таки підемо. Тут біля трьох тисяч доларів і стільки ж — гривнями. Дивно, навіщо людина тягала з собою такі шалені гроші? Ось кілька візиток, звичайно ж, адвокатів і масажного салону. Бідні повії, що мусили обслуговувати його. Він був якийсь… брудний, чи що? Так. Він був брудний. В нього були брудні думки, брудні очі і зуби з карієсом. Він був огидний і єдине, що в ньому є хорошого, це те, що його хтось вбив і він тепер мертвий. Тільки не треба було лишати труп між моїми літніми сукнями, тепер їх доведеться знову випрати. І це б нічого, та прасувати для мене просто нестерпно.
Я відкидаю портмоне на купу фантиків — піде в сміття, де ще подіти таку штуку? Гроші осюди, до моїх. Я їх заробила, тягнучи труп вулицею — а в мене було тоді мокре волосся, я могла застудитися! Ну, в кращому випадку, мене б зупинив патруль, та я ризикувала застудитись — ці гроші я заробила. І, до того ж, позбулась новісінького віника, бо ліньки було повертатись в квартиру і ставити його на місце, та й часу було обмаль.
А це та клята ручка. Гарна золота ручка з якимись блискучими камінцями, з вензелями і кнопкою. Красива штука, та я привласнила її, а от цього б мені не хотілося. Одна справа — взяти гаманець у мертвого Деберца, інша — привласнити річ ще живого Андрія. Може, з моральної точки зору це хистка позиція, пограбування трупа ще огидніше, ніж просто пограбування, однак я вже заплуталась у цих етичних екзерсисах. Та ручку я йому таки віддам, щойно зустріну. А поки що хай полежить отут, вона така гарна, я люблю гарні дрібнички.
А ось у кишеньці сумки негатив, що я дістала із схованки Корбута. Цікаво — звідки Ольга знала про сховок? І як це старий змій так схибив і дозволив себе вбити? Може, втратив пильність, може, не чекав від неї, хоча саме від неї й треба було чекати такого, я пам’ятаю її очі — психопатка якась. Жити з такою істотою під одним дахом просто збочення. Та Климковський і був таким, як і багато хто з його сучасників. Жити з людиною, яка щохвилини продає тебе, доносить — не знаю, заради чого можна таке терпіти. Може, то просто був такий час? Та наш Старий має рацію, час такий, які люди, як вони бачать світ. А те покоління бачило світ крізь грати — або крізь приціл. Отакий поділ, що поробиш? Цікаво, що на цьому негативі? Треба зробити фотографію, може, щось проясниться. Мабуть, цей негатив — саме той компромат, що мав Корбут на психопатку Климковську. Може, вона там сфотографована з самим Гітлером? Ну, ніяк не менше, раз вона так боялась, що справа випливе — навіть через стільки років.