— Цікаво, чому ви одразу не викидаєте фантики в урну?
Я так захопилась, що не почула, як вони увійшли. Огієнко вдягнений в джинси і светр, а його очі розглядають мене якось особливо безсоромно. Хлопче, прибери свій погляд, він мені не до вподоби.
— Тому, що інколи поряд її не виявляється. От і доводиться класти в сумку.
— Ясно, — він сідає біля мене навпочіпки. — Скажіть мені, Лізо, це стараннями вашого незрівнянного генія труп Деберца опинився неподалік од смітника на вашій вулиці? Навіщо ви його туди притягли?
— Не знаю, про що ви говорите.
— Он як! Позиція не нова. Його черевик знайдено у вашій шафі.
Чорт! Як я могла це пропустити? Чи… Е, ні, хлопче, мене так не купиш. Я точно пам’ятаю, що він був взутий, коли я його… Он воно що, ти хочеш, аби я заперечила і тоді ти поставиш слушне питання: а звідки я знаю про черевик?
— Уявлення не маю. Я не була вдома доволі довго. Знаєте, ми у відпустці. А що ви шукали в моїй шафі?
Він сказав про черевик у шафі. Це або збіг, або він точно знає, де знаходився труп до того, як я його перетягла. Він знає, знає, може, навіть сам і пришив Деберца, негідник. А тепер стоїть отут, мовби й не він, і заманює мене в пастку. Ні, хлопче, забудь про це. Ми, нічиї діти, не всі виросли вовками, та довіряємо лише один одному, а ти — чужий. Те, що казав Стась, то одне, а ти — інша справа, і слухаю я тебе по-іншому.
— То якого чорта ви порпались у моїй шафі, лейтенанте?
— Забудьте про це. Вибачте, дурна звичка виводити людей з рівноваги.
— І як, це вам вдається?
— Здебільшого. Коли людина нервується, то втрачає пильність. Та тільки не ви, так, Лізо? Ви й самі залюбки дратуєте людей? Просто так, з любові до мистецтва. І наскільки я зрозумів, відточили майстерність настільки, що за лічені хвилини у вас сказиться навіть голуб.
— Мені набридла ця дурна розмова.
— Так, Олесю, нам треба поговорити. — Рудий сідає поруч. — Тож я вас прошу, не будемо сваритися. Мені здається, ви повинні нам багато дечого пояснити.
— Так. — Огієнко сідає поряд з нами, на підлогу. — Я згоден, нам час з’ясувати стосунки. Тому я відповім на ваші запитання якомога відвертіше. А тоді ми просто зведемо в систему наші відкриття.
15
Якби зараз на землю впала комета чи було б винайдено новітній еліксир, що робить зуби навічно міцними і здоровими, я цього напевне й не помітила б. Ну, скажіть мені, яка має бути реакція в людини, що зненацька дізнається про… Власне, варто про все по черзі.
— Отже, ви попрацювали краще, ніж кілька професіоналів. — Огієнко з повагою дивиться на нас. — Безперечно, ваша тека з документами безцінна, молодець ваш Старий. Коли ми приблизно місяць тому кинулись збирати ці документи, то виявилось, що вся інформація, яка стосується вихованки Елізи Климковської, зникла майже повністю. Ми розпитували, та молоді працівники не знали потрібного, а старі прикидались маразматиками. Я повинен був здогадатися… та не здогадався, мені таке й на думку не спало. З досвіду знаю, що інтернати — не те місце, де між людьми встановлюються родинні стосунки, та ваш був винятком.
— Так. — Рудий страшенно гордий, а я не вірю цій оді, все ти знав, сучий сину. — Ми й справді стали родиною.
— Отож. Як я зрозумів, тут, у Дніпропетровську, ви знайшли всіх вказаних персонажів і за короткий час живих свідків не лишилося?
— Ми їх не вбивали, — бракувало лише звинувачення у вбивстві. — Вони самі винищили один одного, вони ж всі були ненормальні.
— Припускаю. Тоді зустрічне питання: хто вбив полковника Корбута? Так, він вийшов у відставку полковником, проте не афішував цей факт. Отже, хто його вбив? Ольга Климковська?
— Ми застали її біля трупа. Ми навіть чули, як вона заходила в квартиру, і я гадаю, саме вона і застрелила Корбута. А от хто прослуховував квартиру Корбута, хто прислав касету старому Климковському? Хто дзвонив Ользі? І що вона хотіла знайти в квартирі Корбута? І навіщо взагалі було влаштовувати таку складну інтригу? Чим складніший план, тим більше ризику, що щось піде не так.
— Це питання. — Огієнко немовби випадково кладе руку на моє плече. — І що ви думаєте?