— Я думаю, що вам варто забрати свою руку назад, доки я не видряпала вам очей, лейтенанте. Отак, розумний хлопчик. А щодо того, хто б це міг бути, то ми гадали вже і вирішили: в цій справі є ще й третя зацікавлена сторона. Хтось страшенно хоче спекатись мене, але вбити власними руками не може. Наче табу в них таке, чи що. Поки справа має саме такий вигляд.
— Гаряче.
— То давайте, Олесю, не тягніть, випустіть з мішка всіх котів, всіх до одного.
— Слушно. Та от саме всіх до одного, як ви кажете, котів, у мене й немає. Власне, тому я тут. Разом ми знайдемо істину. З чого почалась для вас ця історія? Лізо, будь ласка, розкажіть мені. Я знаю, ви мені не довіряєте, але ви ж зараз нічим не ризикуєте.
— Так, можливо. Отже, все почалося з того, що мені закортіло пройтись пішки від зупинки Іванова, повз Уральські казарми — аж до проспекту, вздовж дороги. Був гарний вечір, і на Зеленому Яру палили листя. Якби йшов дощ, я б сіла в автобус — і нічого б цього не сталось. Вадику, ти мав рацію, дим від спаленого листя страшенно шкідливий. Дивись, що трапилось!
— Лізо, припини.
— Ні, це ж правда! Все почалось тоді, коли мені під ноги випав чоловік із синцем на місці обличчя. Зв’язаний, в дорогому костюмі. І я не придумала нічого кращого, як притягти його до себе додому і послати Рудому сигнал SOS. А за кілька днів по тому вбили Сашка. Я досі не розумію, кому завадив п’яниця. Але саме після того вбивства ви й намалювались у моєму житті, лейтенанте Огієнко. Милий збіг, адже ви зовсім не з міліції, туди мене жодного разу не викликали.
— Слушно.
— Так, та це не моя заслуга. То Корбут ткнув нас носом в очевидне. Мені процедура невідома, то я все сприйняла як належне, а от Корбут одразу збагнув, що до чого. Він був хитрий старий лис. І мені таки цікаво, в чиїй грі він виступив фланговим пішаком?
— З’ясуємо, почекайте. — Огієнко розглядає мої ноги як щось цілком для себе нове. — Далі?
— А далі я зустріла Ірку. Я часто бачила її там, на проспекті, та не знала, що вона хвора. А тоді Вадим повіз її в лікарню. А потім з’явився Стась — після стількох років! І повіз мене до Деберца. Ну, потім вам уже все відомо. І я хочу пояснень. І найперше: хто були ті люди, що влізли в будинок Стася? І яким чином ви з ним пов’язані? І як це все стосується мене? Власне, я хочу почути одне: що, в бісового батька, відбувається?
— Старі борги.
— Що?!
— Пояснюю. — Огієнко відірвався від споглядання моїх кінцівок і його погляд переповз мені на груди. Маньяк якийсь. — Ніщо безслідно не зникає і ніщо не виникає на порожньому місці. Ситуація, що склалася зараз, зріла п’ятдесят з гаком років. Це ланцюжок фатальних помилок і збігів, а крайньою лишились ви, Елізо, тому що саме на вас і замикається вся справа. Ви знаєте, що вашим батьком — біологічним батьком — був Клаус-Отто Вернер, нещодавно вбитий?
— Так.
— Чудово. А чи знаєте ви, що за його заповітом ви повинні успадкувати все його майно — рухоме й нерухоме? Все, до останнього цента, а там — мільйони доларів і чудово налагоджене виробництво. Ви це знаєте?
— Господи…
— Отож.
— Але… як?! З якої речі?
— Саме це мені й невідомо, але якщо ви доведете, що є його донькою, все ваше. Повторюю: все. На жаль, ми так і не знайшли вашу першу метрику… Стас шукав її на квартирі в старих Климковських, та не знайшов.
— А вам що до того? Це ж моя спадщина. Чи наша чудова держава вже знайшла спосіб накласти лапу на неї?
— Ні. Справа не в тому. Власне кажучи, справа тут не тільки в вашій спадщині. Я давно шукаю канал, яким до Європи з Близького Сходу і Латинської Америки постачаються наркотики. І я вистежив, та доказів недостатньо.
— Тільки не кажіть мені, що наркоту перевозив Вернер у своїх освітлювальних приладах.
— Яких приладах?
— Ну, він же випускав освітлювальні прилади?
— Хто вам таке сказав?
— Андрій…
— Давайте забудемо поки що про нього. Він вам збрехав, і якби ви уважніше читали газети, то знали б, що Клаус Вернер на своїх фабриках випускав каву, ось ми сьогодні пили її, чудова кава, хоч у зернах, хоч розчинна.
— Дурня якась…
— Саме так. І я впевнений, що саме в мішках із сировиною для фабрик Вернера і прибували наркотики. Щоправда, сам Вернер до часу про це й не підозрював, а коли дізнався — то загинув.
— Ви хочете сказати, що його вбив власний син?
— Андерс не був його сином. Він — син Анни, дружини Клауса. Щоправда, Клаус усиновив Андерса.
— Не розумію…
— Лізо, той хлопець нам усе набрехав. Може, вважав нас за ідіотів. — Рудий, ти мене страшенно цим потішив. — Тож і про смерть матері міг збрехати.