— Для вашої ж безпеки. А ви тим часом їдете до Дніпропетровська. Добре, що Стас проглянув папери з цієї теки. Власне, для нього немає нічого доброго, та…
— Я дзвонив до лікарні. Він у реанімації, та ще живий.
Він живучий, як і всі ми. Нас так просто не візьмеш, не тої ми породи. Давай, Стасю, чіпляйся за життя, воно того варте. Хтозна, як там буде далі між нами, та ми все одно лишаємось одне в одного — ти, я і Рудий. А після всього ми поїдемо у Березань, до річки, запалимо багаття і напечемо картоплі. І мовчатимемо, кожен про своє. І все буде, як і раніше. Ну, майже все. Кирпа з Іркою помандрували надто далеко, та ми все одно колись зустрінемось. Бо душа… куди вона дівається? Може, ти тепер це знаєш?
— І що тепер?
Слушне питання, Рудий. Що тепер? А я багато чого не розумію.
— Тепер… Тепер нам треба зв’язатися з адвокатами Вернера. — Огієнко супиться, щось обдумуючи. — А потім почати грати відверто. Я повинен прослідкувати канали, по яких ідуть наркотики. Гадаю, що наші інтереси поки що лежать в одній площині.
— Можливо. Одного не розумію: до чого в цій історії Климковські і Корбут?
— На жаль, цього я поки що не знаю. Але хтось чудово знав, що рано чи пізно, а ви зв’яжетесь з Корбутом. От і влаштували пастку.
То є щось, чого ти не знаєш? Ти багато чого ще не знаєш, красунчику. Наприклад, ти не знаєш про негатив, про знімки і метрику, про газетну вирізку…
«Треба вивчити життя і смерть Клауса Вернера» — це Корбут так казав. І ота газетна вирізка, що я знайшла в схованці… Я не вірю в такі збіги обставин. Анна Вернер і Люба Климковська схожі, як близнюки. Корбут щось таки знайшов, от тільки що? Старий викопав щось таке, що могло б стати ключем до істини. Але замка поки що не видно.
— Я хотіла б проглянути всі матеріали, які є на Клауса. У вас же щось є, Олесю?
— Так. Але там немає нічого цікавого.
— Все одно. Я маю їх побачити.
— Добре, їдьмо.
Ми сідаємо в нашу «сімку» і їдемо туманними вулицями. Всі порядні люди зараз на роботі, і тільки ми товчемося, як Марко в пеклі, не знаючи, що робити. І хтозна, що там ще надумав Андерс. Дивно, як я не відчула його ворожості? Чи він добрий актор, чи й справді між нами проскочила якась іскра? Я тоді не схотіла цього знати. Та й зараз, власне, не хочу. А коли все скінчиться, я заведу собі кота. Це буде руда пухнаста істота з милим писочком і смарагдовими чи бурштиновими очима. Він буде спати в моєму ліжку, красти зі столу різний їстівний дріб’язок, чекати мене з роботи. Так, завести кота — це набагато розумніше, ніж завести стосунки з чоловіком. Принаймні, коли настане час котячих весіль і він чкурне за якоюсь рябою королевою смітника, я тільки посміхатимусь. А коли він повернеться, схудлий і задоволений, я виведу йому бліх, і ми знову станемо жити, як жили. І ні в кого не лишиться гіркоти в душі. Геніальний план, як на мою думку.
— Куди це ми приїхали?
Будинок непримітний, не дуже презентабельний, стоїть серед таких самих будинків у приватному секторі. Тільки будинки поряд порожні. Мабуть, там бомжі селяться, а то, далебі, небезпечні сусіди. То істоти, що своїм існуванням заперечують тезу про здатність до мислення індивідів з роду homo sapiens. Рудий зі мною б не погодився, хоч мене страшенно дивує його толерантність у цьому питанні. Адже до них у відділення частенько потрапляють такі істоти, до яких без протичумного скафандра страшно під ступитись.
— Заходьте, не бійтесь.
Хто боїться? Ми вміємо подбати про себе, завжди вміли. І не тільки про себе.
— Що це тут у вас?
— Невеличкий інформаційний центр.
— Суцільно підпільний?
— Звичайно. Як ви вже зрозуміли, я не маю стосунку до вашої СБ. Вони просто дозволяють мені працювати на цій території, а чому — вам не треба знати. Та й від них в мене є… таємниці. Наприклад, оцей будинок. Прошу сідати. Зараз я знайду потрібні файли і ми подивимось, що я пропустив у своїх пошуках. Ви ж, Елізо, щось приховали, так? Щось таке, чого ви не хочете мені сказати. Даремно, звичайно, та я можу це зрозуміти.
— Ви надто багато говорите.
— Це для того, щоб зняти напругу.
— То краще випийте валер’янки.
Він якусь мить дивиться на мене, потім знесилено падає в крісло і починає реготати.
— Ніколи ще… не зустрічав… такої дивовижної істоти! Елізо, такий сміх замінить візит до лікаря. Мені подобається ваш стиль.
— Що ви знайшли?
— Будь ласка, сідайте до монітора. Що ви хочете знати?
— Все.
— Клаус-Отто Вернер, народився 18 жовтня 1940 року, в Мюнхені. Батьки… власне, це несуттєво, вони обоє загинули під час бомбардування Берліна в 1945, він виховувався в дитячому будинку, а з 1948 року знайшовся його дядько, Адольф-Марія фон Штромбек, він забрав небожа до себе. Це вам цікаво? Ось, будь ласка, кілька фото. До речі, дядько Клауса, цей самий фон Штромбек, ще той жук! Під час війни він сидів у своєму замку в Тіролі і, начебто, ні в чому не брав участі, та ходили чутки, що саме він є керівником одного з підрозділів військової розвідки. Щоправда, це ніхто не довів, як і його зв’язки із Борманом. По війні фон Штромбек лишився у Східній зоні. Ну, це не цікаво.