— Роздрукуйте мені фотографії.
— Навіщо, заради бога?
— Так мені хочеться. Для родинного альбома.
— Щось ви крутите, Елізо. Ну, гаразд. Давайте далі. Ось, навчався в берлінській академії, наукові роботи… Він подавав надії як вчений. Ось його перебування в Союзі, двічі. Останній раз — п’ятого липня 1973 року.
— Тобто, одразу після мого народження?
— Справді… Я не помітив цього. Але яким чином він це зробив?
— Думаю, десь в архівах є документи…
— Яких ми ніколи не побачимо. Люба моя, хто вам дозволить переглядати ті архіви?
— Добре, давайте далі.
— Ось, одруження. У 1985 році, на громадянці СРСР, Анні Петрівні Вольській. — Що?!
— Не розумію… Що вас вразило?
Я тобі поки що не скажу. Та я все зрозуміла. Таких збігів не буває, та, мабуть, оце — виняток. Тож Анна Вернер носила прізвище Вольська. А її мати…
— Хто батьки Анни?
— Ну, цього тут немає… Це важливо?
— Принципово.
— Тоді починаю пошук. Так… ось, є. Анна Петрівна Польська, 1955 року народження, народилась в Запоріжжі, мати — Оксана Іванівна Польська, батько — невідомий. Задовольняє?
— І Андерс — її син?
— Його вивезли, коли йому було десять років. Анна була матір’ю-одиначкою.
— Як її випустили?
— Вона поїхала з групою туристів перекладачкою разом із сином. У неї тут лишалась мати, та цей факт не спинив Анну Петрівну. Чому це так зацікавило вас, Елізо? Будь ласка, не приховуйте від мене.
Даремна праця — вмовляти мене. Я ще не вирішила, чи можна тобі довіряти. Те, що тобі довіряв Стась, для мене нічого не варте. Стась міг помилятись. А я не можу зараз собі цього дозволити, нізащо. Це може нам з Рудим коштувати життя, і тоді ніякого кота я не заведу. І багато що тоді не зроблю, а в мене є плани. Отож, мовчання — золото.
— Як вони познайомились із Клаусом?
— Він випадково приїхав до Берліна в справах, і в якомусь музеї зіткнувся з Анною. Наскільки я знаю, це було кохання з першого погляду, бо одружились вони вже за тиждень. Назад Анна не повернулась. Можете собі уявити, як себе після цього почувала її мати.
— Це вже був 85-й рік.
— Так, але все одно… Що ще вам хочеться знати?
— Багато чого. Наприклад…
— Наприклад, хто так повівся з Андерсом і чому він опинився в тій машині? — Рудому урвався терпець, я бачу. — Як сталось, що він впав під ноги саме Лізі? І де він зараз? І хто підстрелив Стася? І навіщо було примушувати Ірку поновити з нами стосунки? І головне: з якої речі Клаус лишив усе Елізі, а не Андерсу, якого всиновив? У цій справі повно питань, а ми товчемо воду в ступі. У вас є відповіді хоч на кілька з них? Хто ви такий і що вам від нас насправді треба?
— Вадику…
— Помовч, Лізо. Я вже довго спостерігаю за цим типом. Мало того, що він відверто клеїться до тебе, так він ще, здається, підводить нас під дурного хату. Чи я помиляюся?
Молодець, Рудий, все одразу стало на свої місця. Нам уже стільки брехали, то чому ми вирішили, що хтось говорить правду? Тут у кожного свій інтерес. І я хочу знати, хто є хто, інакше немає сенсу продовжувати копати, краще повернутися додому і чекати, доки хтось пустить нам кулю в спину чи підкине черговий труп у шафу, не знаю вже, що їм спаде на думку.
— Я на такій стадії розслідування, що не можу нічого вам більше пояснити. Власне, я тільки дещо збагнув із того, що відбувається. І хочу зрозуміти, хто саме вбив Клауса Вернера. І чому з вами повелися таким чином. І я дізнаюсь, обов’язково. І тоді я вважатиму свою роботу виконаною.
— І як ми про все це дізнаємося?
— Ми спитаємо в декого. Жоден злочин не проходить безслідно. Знаєте, якщо кинути в воду камінь, він потоне, а кола будуть розходитись ще довго. Отак і злочин. Завжди є хтось, хто щось знає, чув, бачив чи здогадується. І хоча в цій справі свідки мруть, як мухи, це ще нічого не означає. Коли ми знайдемо людей, що інсценували викрадення Андерса і його побиття, ото ми знайдемо свідків. І вони все розкажуть, будьте певні.
Маєш рацію, розкажуть. І я вже навіть знаю, з кого почну пошуки. Жовта машина, з вікна якої розстріляли Стася. Я спробую знайти і машину, і її пасажира. Бо я запам’ятала частину номера, це моя улюблена цифра — 44. Ну, скільки може бути жовтих машин з таким номером? Точно, я теж так думаю, небагато.