Він роздратовано кидає серветку і йде до дверей. От іще, виховання! Це ж не ресторан, треба прибрати зі столика, ось же й контейнери стоять для цього. Рудий мені допоможе, тим часом мотор прогріється…
Потужний вибух розітнув тишу, посипались скалки і якесь сміття. Я не знаю, як опинилась на підлозі, а Рудий прикрив мене зверху, та тільки це справі не допомогло, я все одно вимазалась. Звичайно ж, цього й треба було чекати. Вибухнула чорна машина Огієнка. Що то він скаже?
— Лізо, ти ціла? — Рудий допомагає мені підвестись. — Як ти?
— Нічого, тільки куртку доведеться випрати. От Олесь лаятиметься, це ж його машина, він просто оскаженіє!
Рудий якось дивно дивиться на мене, і я починаю розуміти. В салоні був Огієнко. Він сів, повернув ключ — і стався вибух. Хто і коли причепив вибухівку, не знаю. Але охоче дізнаюсь.
— Він мертвий?
— А сама як думаєш?
Звичайно, дурне питання. Хто б вижив після такого? Але я знаю одне: машина стояла на стоянці, і хтось прилаштував там вибухівку. І цей «хтось» не розчинився в повітрі. Його мали бачити, і ми повинні просто зараз з’ясувати, хто саме це зробив. А потім… А потім подивимось.
Ми виходимо з руїн забігайлівки. Клоун, що стояв біля дверей, лежить на бруківці, у багатьох машин спрацювала сигналізація, якась жінка заходиться вереском — Содом і Гомора. Бідолашний Огієнко, як негаразд усе вийшло. Тепер, напевне, наша черга. Ні, хлопчики й дівчатка, нас так просто не запопадеш.
— Тьотю, дасте гривню — скажу, хто порпався у вашій машині.
Це неймовірно брудне створіння невизначеної статі, я бачила його, воно крутилось тут і пропонувало свої сумнівні послуги по охороні машин. Воно могло щось бачити. Або йому заплатили, щоб воно сказало нам, начебто щось бачило. В будь-якому випадку слід поспілкуватися.
— Дам, кажи.
— Отой дядько, бачите? У синій куртці і таких черевиках, з пряжками? Він лазив під капот. Дав паркувальниці п’ятдесят баксів, а мене прогнав.
— Тримай. Як тебе звати?
— Малий. А мама колись звала Васильком. До того, як у тюрму сіла.
— У тюрму?
— Вона батю вбила, бо п’яний бив її. А я тепер у притулку, та тікаю, бо там погано.
Он воно що! Значить, тепер це отак. Власне, я що, раніше цього не знала? Я постійно натикалась на малих безпритульних, вони ж скрізь. Тільки я заборонила собі думати про них. Я заборонила собі навіть уявляти, що зі мною було б те саме, якби я народилася на десять років пізніше.
— Ти читати вмієш, Малий?
— Тільки по складах.
— Тримай, ось адреса. Сідай в електричку і дуй туди, там тобі буде добре. Ось гроші на квиток. Там скажеш, що від Лізи, все буде гаразд.
— Лізо, що ти робиш?
— Надсилаю Старому подарунок. Ти хіба не бачив, як він нудиться в тій своїй хаті?
— Маєш рацію. Давай, Малий, їдь, бо лишишся тут — і отой дядько про тебе згадає.
Він хутко зникає в набіглому натовпі, а я дивлюсь на чоловіка, що зникає за рогом. Він завважив нас із Рудим чи ні? Я не знаю, але онде працівник із «Мак-Дональдзу» показує на нас пальцем хлопчині в міліцейській формі.
— Тікаємо звідси, Рудий.
— Онде він, дворами побіг.
Ми пірнаємо в натовп. У людині постійно живе бажання спостерігати якісь екстремальні ситуації — чужу сварку, весілля чи похорон, тільки чужий, звичайно. Подивитись на чиєсь лихо — збоченське прагнення. Якось нам на курсі з психіатрії це пояснювали, та я не запам’ятала.
Наш об’єкт утікає дворами, та мені байдуже. Зараз осінь, холодно і вітряно, я заплуталась у своєму житті, і Стась лежить в реанімації, отож я роздратована, як змія, якій наступили на хвіст. Ми з Рудим біжимо, як оглашенні, і відстань між нами і чоловіком у синій куртці скорочується. Мабуть, він палить і п’є горілку, а ми — ні, ми ведемо здоровий спосіб життя. Вірніше, вели, доки якісь покидьки не вирішили перетворити моє життя на пекло. І через що? Через гроші, не інакше. Жодні гроші не повернуть до життя Олеся Огієнка. Жодні гроші не допоможуть зараз Стасеві.
Наш об’єкт завертає за ріг. Ми прожогом кидаємось за ним — і бачимо, як віддаляється машина. Якась світла, біла, чи що… Та я б не посвідчила це під присягою.
— Що тепер?
— Нічого, заспокойся. Поїдемо до того будинку, що нам показував Огієнко, там же наша машина.
— Як ми туди увійдемо, Вадику?!
— Я кажу тобі, заспокойся. Я ненароком запам’ятав код замка і сигналізації. Олесь, бідолаха, так із шкіри пнувся перед тобою, так розпускав хвоста, що на мене уваги не звертав, а я тихенько підгледів і записав.
— Навіщо?
— Так, про всяк випадок.
У цьому весь Рудий. Коли ми збираємось на вилазку пішки, він натоптує рюкзак під саму зав’язку. І тоді, дивлячись, як він пре цю вагу, в мене зникає задоволення від прогулянки. Два роки тому ми купили халупу в приміському селі. І якщо ми їдемо туди машиною на вихідні, багажник неможливо закрити. Рудий враховує навіть можливість землетрусу і тривалого перебування на безлюдному острові. І тепер це, нарешті, стало нам у пригоді. Підозрюю, що після цього випадку я вже не отримуватиму задоволення, насміхаючись над перестрахувальницькими нахилами Рудого, бо він постійно буде нагадувати оцей випадок. Власне, замок може й не відкритись…