— Лізо, що ти робиш?
— Приймаю душ. А що?
Рудий висмикує мене з-під струменів води. Він намагається не дивитися на мене. Може, він вночі щось чув? Господи, тільки не це! Адже я не зможу йому пояснити…
— Вода холодна, ти ж застудишся! Що за звичка?
— Вадику…
— І одягнись, заради бога, бо ти…
— Вадику! Що сталося?
— Нічого.
Так ось воно що. Звичайно, Рудий не спав, а тихенько лежав, наливаючись ревнощами і люттю. Чорт забирай, а ми ж навіть не одружені! І отакі сцени. Ні, таке вперше, та тільки тому, що раніше зі мною нічого подібного не траплялось. Начебто я сплю з усіма підряд! Ні, раз на рік довелось переспати з мужиком — і на тобі, Він подбав про свідків. Стоп. Треба охолонути. Я не хочу з’ясовувати стосунків, яких немає.
— Вадику, то був просто секс.
— Я розумію. Але дай мені якось… пережити це, добре? Я тобі не дорікаю, розумію, що таке часом трапляється.
— Це нічого для мене не значило. Просто так зненацька він з’явився, я навіть не розумію, чому так сталось. — ну, не розказувати ж тобі про сон і Стася.
— Лізо, я ні в чому тебе не звинувачую. Це мало статись — і сталось. Мені просто потрібен час, о’кей?
— Тільки не гарчи на мене.
— Добре. Вилазь звідси, застудишся.
Так, щось крутилось в моїй голові. Щось, про що я мала б спитати Огієнка, а не спитала, бо стільки всього трапилось.
— Вип’єте кави? — Олесь наливає чашки, кава парує. — Ось, є вершки.
— Якщо з вершками, то вип’ю. Вадику, а ти?
— Так.
Він не любить, коли каву варить хтось інший, та треба якось розрядити напругу. Олесь наливає нам вершків, а Рудий доливає коньяк. Що ж, з коньяком іще смачніше. І кава непогана, не варто Рудому так задаватися, Олесь теж вміє її варити. От тільки чому мені так млосно?
— Лізо…
Рудий намагається підтримати мене, та даремно, сили його лишають. Що з нами? Невже оце і є кінець? Що ж, Ірко, зустрічай. Тепер ми тут палитимемо багаття. Та навряд чи тут є картопля.
— Зв’язуй міцніше. Вона небезпечна, як тарантул.
— Ти перебільшуєш.
Голоси так далеко, та один з них видається мені знайомим. Я чула його… колись.
— Коли вони прийдуть до тями?
— Ніколи. Дія препарату триватиме ще кілька годин, а до того часу тут все вибухне.
— Гарний план. То навіщо їх зв’язувати?
— Про всяк випадок.
Я трохи розплющую очі. Не можна, аби вони зрозуміли, що я отямилась. Так, я знала. Огієнко і ще якийсь тип. Що ж, недарма я так не довіряла тобі, красунчику. Значить, той вибух машини — просто камуфляж? Але навіщо? Думки розбігаються, як таргани. Цього, другого, я вже десь бачила. Оці його гостроносі черевики з блискучими пряжками — це той, хто підірвав машину Олеся. А тепер вони тут удвох. Зрадник.
— Добре, вистав час. За годину все має злетіти в повітря. — Огієнко підходить до мене. — Що ж, Лізо, прощавай. Мені було добре з тобою, правда. Та жива ти заважаєш. А мертва… Я буду згадувати тебе. Добре, що ти не чуєш. Це не буде боляче.
Він проводить пальцями по моєму волоссю. І ця дивна ніжність у поєднанні з тим, що він наміряється мене вбити — просто жахлива.
— Мабуть, ще трохи — і я б закохався в неї.
— Вона гарна. Ходімо звідси. Ач, добряче ти їх пригостив. Я його пхнув ногою, а він і не зворухнувся. Хоч ножем ріж!
— Гриб, нам не до розваг. Бувай, Лізо. Не підходь близько до шафи у вітальні, там бомба.
— Бомба ось, до чого тут шафа? — напарник нашого ката сміється. — Пішли вже, нам час. Хороша робота, нічого не скажеш. І ніяких слідів. Наче й не було.
Мої руки зв’язані, я лежу на дивані. На тому самому дивані, що й вночі. Отже, він уже тоді знав, що зробить, і просто вирішив не гаяти часу — все одно добру пропадати. Якщо я виберусь звідси, я вирву йому серце.
Я чую, як хряснули залізні двері, як клацнув замок і увімкнулась сигналізація. Що ж, треба якось вибиратись звідси, бо на столі прилаштовано якийсь пристрій, в якому пульсує електронне табло з цифрами. До вибуху лишилось трохи менше години, а ще звідкись прикотили газовий балон — це щоб нас із Рудим розпилити на атоми. Мені їх план не до вподоби, чесно кажучи. І тепер я назло всім виживу, і Рудий теж. Тільки як? Руки й ноги в мене міцно скручені скотчем. А де Рудий?