Він лежить на підлозі, в кутку. На відміну від мене, ознак життя він не подає. Цікаво, чому я отямилась? Вочевидь, Олесь щось підсипав у каву, сильне снодійне чи щось схоже, якийсь барбітурат. І разом із кавою… Ну, звичайно, коньяк нейтралізував дію препарату І Як я могла забути, що коньяк, на відміну від інших спиртних напоїв, здатен нейтралізувати дію отрути. Це через те, що до його складу входить… ну, яка різниця? Головне, що я отямилась. От тільки що тепер робити?
Я повертаю голову, озираючись навкруги. Мені треба якось перетерти свої пута, чи перерізати, бо про те, що їх можна якось розтягти чи розв’язати, — мова не йде. Це ж скотч, а не мотузка. Я знову озираюсь, потім оглядаю підлогу. Просто переді мною на підлозі лежить лезо «Жилетт». Цікаво, як воно туди потрапило? І Рудий, і Олесь голяться електробритвами. Та лезо лежить, це не міраж, я бачу, як матово поблискує його поверхня. Тільки як його дістати? Я ж на дивані, а воно на підлозі. Треба скотитися вниз, та я боюся, що бомба на столі здетонує від мого падіння. Але якщо я не зроблю цього, вона все одно вибухне. Лежати тут і дивитись, як витанцьовують секунди на таймері — ні, нізащо!
Я спробую перекотитись… от, чорт, боляче! І тепер мені не видно те, що лежить на столі. Ну й добре. Треба якось захопити лезо і при цьому не порізатись, бо навряд чи воно нове, а швидше за все ним хтось голився і кинув, а в цього невідомого благодійника-нетіпахи могла бути якась хвороба, від гепатиту до СНІДу, вибір величезний, та я не хочу собі з нього нічогісінько. Ось, вхопила.
Я починаю різати скотч. Це страшенно незручно, та справа просувається. Що, Олесю, з’їв? Дулю з маком отримаєш за всі свої старання. Чому чоловіки гадають, що їх дурість передається статевим шляхом? Варто йому переспати з жінкою, і він починає мати її за повну кретинку. Ні, дурість — це не заразно, на щастя, інакше вулицями ходили б батальйони самозакоханих дуреп.
Він думав, я повірю йому. Він думав, що варто тільки вимовити заклинання: «Я кохаю тебе», як я розтану і дозволю йому крутити своїм життям. Та в мене алергія на слово «кохання», а все, що сказано в хвилини пристрасті, і взагалі треба ділити принаймні на чотири. Самовпевнений самозакоханий осел. Він не знав, що Стась колись давно зробив мені щеплення проти всіляких почуттів і рожевої слини різних ніжностей.
Нарешті липка стрічка, обмотана навколо моїх рук, розпалась. Я відриваю її рештки від зап’ястків і звільняю ноги. Тепер маю щось зробити з Рудим. Тож перерізати на ньому пута — легко, а привести його до тями… не знаю, чи вдасться. Скільки минуло часу? Він випив більше тієї кави. До речі, є там щось перекусити на кухні?
Я йду до дверей. Вони залізні, а на вікнах — грати. Замок кодовий, я не знаю номер коду. Гарненька історія, нічого не скажеш. Навіть якщо ми обоє будемо притомні і розв’язані, як ми звідси вийдемо? А секунди біжать, біжать, таймер безжально відмірює наше життя. Чому він сказав, що бомба у шафі, що у вітальні? Він же бачив, де бомба, то чому сказав так?
Я відкриваю шафу. Якесь шмаття, не нове і синьо-чорне, полиці, на яких сумують порожні скляні банки і пляшки з-під пива. Чому він так сказав, чому? Власне, яка різниця. Сказав — і сказав, він же не знав, що я чую. Чи знав? Чорт, нам не вибратись звідси!
Я з усієї сили б’ю кулаком по стіні шафи — і ледве встигаю відскочити, бо полиці і вішалки від’їхали вбік і на мене глянув чорний отвір. Це що за чортівня, хто б мені сказав? Я роблю крок уперед. Чи є тут світло? Десь на кухні я бачила ліхтарик. Скільки нам лишилось? Яка різниця. Мало. Я маю зараз щось зробити, за себе і за Рудого.
Тьмяне жовтувате світло вихоплює сходи, що ведуть униз. Це якийсь бункер, чи що? Я вловлюю знайомий запах. Це ж яма в гаражі! А просто наді мною мирно відпочиває наша зелена «сімка»! Я підтягуюсь на руках і виповзаю з ями. Двері гаража замкнені зсередини на засув. Я відчиняю їх і мої легені наповнюються свіжим повітрям. Все-таки осінь — непоганий час, я визнаю.
Я пірнаю назад, в яму, злітаю сходами нагору і починаю збиратися. Мої речі, речі Рудого, і плед теж прихоплю, все одно згорить, а річ хороша, нащо пропадати? В багажник вмістилося все. Тепер найважче — перетягти Рудого. Здається, я знаю, чому він ніяк не отямиться. Стрес відбиває в нього апетит. Я їм як скажена, а він не може й дивитися на їжу. Щасливчик. Тому після нічної пригоди він занепав духом і випив каву натщесерце — а я навпаки, добре поснідала. От чому я б’ю хвостом і відносно працездатна, а Рудий лежить колодою. Бідолаха! Ніколи більше не буду засмучувати його і свої походеньки триматиму в таємниці. Чоловіки — дивні створіння, непослідовні. Чомусь вважають, що численні любовні пригоди для чоловіка — ознака його самоцінності і звитяги, а для жінки — ознака її розбещеності. Мені цю логіку годі зрозуміти, та я й не намагаюсь. Просто маю власні правила гри, і це мене влаштовує.