— А що сталося?
— А сталося те, що й мало статись. Він же всім казав, що працює десь адвокатом, навіть консультував декого, люди звертались по-сусідськи. Та якось прийшли і заарештували його, обшук був. Виявилось, що він ніякий не адвокат, а просто грабіжник. І перед тим пограбував ощадкасу. Ото зробили обшук, та гроші не знайшли, а Оксанку знов забрали — начебто як співучасницю. Я впевнений і по сьогодні, що вона й уявлення не мала про те, чим займається коханець, та її судили і відпустили із залу суду під амністію — вона була вагітна.
— І що?
— А що хорошого? З фабрики її звільнили одразу, часи такі були. Сусіди плювали їй вслід, пригадали і матір, і все-все. Знаєте, як воно буває — знаходять люди когось, над ким можна безкарно познущатись, і починають цькувати. Ото й з Оксаною так сталося. Всі, кому тільки не ліньки, кинули в неї камінь. Тож вона хутко продала хату і зникла. Од того часу я й не бачив її. Не знаю, що з нею сталося, куди вона подалась. Світ великий, може, десь вона знайшла прихисток.
— Ви її добре знали? Яка вона була?
— Як тихе літо. Приязна, м’яка, не вміла опиратися, просто знаєте, навіть слабка якась, може, тому й сталось із нею таке лихо.
— А він? Його ви бачили по тому?
— Ні, та й де би я його бачив?
— І ви пам’ятаєте його ім’я?
— Дівчинко, в мене пам’ять міцна. Я можу забути, де окуляри приткнув, а той час я пам’ятаю, наче все було не просто вчора, а годину тому. Знаєш, що найстрашніше в старінні? Це коли ти відчуваєш себе молодим, ще й не жив наче — а вже час помирати. І ти розумієш, що нічого ще не встиг, що ще б міг багато чого зробити, та пісок з пісочного годинника майже висипався. І від цього інколи робиться невимовно гірко, так… Звичайно, я пам’ятаю, як його звали, негідника. Петро Носик, ось як його звали.
Петро Носик… То он який ти був? Цікаво, що зробили з тобою роки? Чи навчився ти ховати свою вовчу посмішку? Чи пам’ятаєш ще милу дівчину Оксану, яку занапастив? І чи знаєш ти, що маєш дочку — Анну Петрівну Польську — чи Вернер? І гарного онука? Знаєш, напевно знаєш, якщо дав якійсь кралі лист із наказом знищити Стася. Отже, щасливе посімейство воз’єдналось, от тільки мені здається, що Оксана Вольська, якщо тільки ще жива, нічого про це не знає. Думаю, нам варто зустрітися з нею.
— Ну, ось, ваш знімок.
Фотограф пінцетом виймає із ванночки мокрий знімок, там полощеться ще два. Я від нетерплячки аж підстрибую. Що там, на знімку? Я впевнена, впевнена, що саме його шукала стара мегера Климковська.
— Не розумію… Що це таке?
Рудий розглядає фотографію. Як не дивно, вона вийшла чіткою, видно, фотограф знав свою справу. Але що тут такого, незвичайного? Ось група чоловіків, сидять за столом. Серед них жінка, як видно, мають її за свою, бо пустили до товариства. Ну, і що це таке? Що тут страшного? Сидить жінка серед чоловіків, ось іще знімок, інший ракурс — та сама жінка і чоловік, трохи збільшено. Жінка як жінка, в темному шовковому платті з білим комірцем, а чоловік…
— Цікаві знімки, — фотограф розглядає їх, одягнувши окуляри.
— Не розумію, що ви в них знаходите цікавого?
— Ну, це ж очевидно. Погляньте, ось сидять німецькі офіцери — щось святкують.
— Та з чого це видно?!
— А ви подивіться, як вони вдягнені. Всі в білих сорочках із закасаними рукавами, підтяжки. Тож неофіційна обстановка, кітелі познімали. Ось тут, на столику, бачите — видно, де вони склали кашкети, наскільки я розумію, це вищий офіцерський склад, дивіться, які кашкети? А на столі пачка цигарок, теж німецькі, я такі бачив — трофейні. І пляшка, бачите? Батько з війни таку приніс, справжній шнапс. А поряд — шампанське. Це німецькі офіцери, і вони щось святкують. А ще я думаю, що знімок зроблено до війни, тобто до нашої війни.
— Чому ви так думаєте?
— Тому що на задньому плані — он, за спиною жінки — висить настінний плакат американського виробництва, бачите рекламу автомобілів марки «герон»?
— Дійсно, є. Як ви тільки побачили?
— Око в мене звичне все помічати. Так от, такий плакат міг висіти тільки до того, як Сполучені Штати вступили в війну. До того, як перервали дипломатичні стосунки з Гітлером. Тому я думаю, що фото зроблено десь у 39–40 році, не пізніше. До речі, фасон сукні жінки теж підтверджує моє припущення.
Мабуть, я не вмію спостерігати, або не вмію отак одразу охопити всі подробиці. Я бачила знімки цілком, так би мовити, загально, а дрібниці…
— Поглянь, Лізо. Оці двоє, що тут, вони нікого тобі не нагадують?
— Ні, а що, мають?
— Поглянь сюди. Недаремно ти просила Олеся роздрукувати тобі фотографії Клауса і його дядечка.