Я здригаюсь. Дійсно, як я могла не помітити? На знімку всміхається не хто інший, як Адольф-Марія фон Штромбек, а поряд з ним отаборилася наша полум’яна яга — Ольга Климковська. Я так і думала, вона й замолоду була безбарвною, з тих, що раз поглянувши, вдруге й не помітиш. І якщо припустити, що вона була серед цих офіцерів у зв’язку із завданням, то незрозуміло, чому вона так боялася цих знімків. Це означає тільки одне: сіра злостива міль була пов’язана з німецькою розвідкою. Вона була шпигункою.
— Ти розумієш, що це означає, Вадику?
— Ми випустили з мішка товстого і нахабного кота, який уже занудився, чекаючи свого часу.
— Ось чого боялась Климковська. Цікаво, коли її завербували? — шкода, що стара відьма вже кипить в казані, от би надіслати їй таку фотокартку! Що б я тільки не віддала, аби подивитись на неї, коли б вона відкрила конверт. Що ж, це — втрачені можливості.
— Гадаю, вона не витримала тиску і після цього всіх судила по собі. Психопатка. От чому вона була такою ретельною працівницею. Боялась, що її запідозрять. А Корбут знав про неї все. Але звідки?
— Думаю, ці кадри передав йому сам Вернер — аби Корбут залигав Ольгу. Можливо, саме так він зміг приїхати до Союзу і визнати, чи підтвердити батьківство. Тепер зрозуміло, чому Ольга так переслідувала Любу. Вона постійно боялась, що її таємниця випливе, вона боялась, що Клаус щось знає і розкаже Любі. Якби вона не смикалась, можливо, нічого б не сталося, та коли вона отак повелася, гадаю, Клаус оскаженів — і поскаржився дядькові. От так у Корбута з’явилися ці знімки. Думаю, саме тому наші опоненти й знали про існування Корбута й Климковських — через Андерса, а йому розповів Вернер. От і влаштували нам з тобою пастку.
— Це тільки наші припущення, Лізо.
— Але мені здається, саме так все й було.
Мені так здається. Я наче бачу, як все було колись, давно. Уламки минулого впали на мою голову. Огієнко мав рацію, ніщо не зникає безслідно, а злочин — і поготів. Все потроху стає на свої місця. І картинка виходить невесела. Колись одна людина виявила слабкість. А розплачуватися примусила багатьох, і мене теж. Чому я маю платити за чиюсь підлоту? «Гріхи батьків ляжуть на дітей». Олесь мав рацію, старі борги вимагають проплати — з відсотками. І час платити прийшов. Усе сплелось у якийсь клубок, і я не знаю, за що перше вхопитися.
Старий фотограф не втручається в нашу розмову. Все, що міг, він уже для нас зробив. От тільки…
— Скажіть, а ми можемо забрати оцей знімок, де Оксана Вольська із тим типом?
— Можете, — він сумно всміхається. — Бачу, ви потрапили в якусь халепу. Я думаю, якщо знімок вам якось допоможе — беріть. Скільки там мені лишилось, а потім все це піде на смітник…
— Ну, чому ж! У вас хіба немає дітей?
— Був син, загинув. А онук… Йому немає діла до старих фотографій. Життя зараз інше, люди інші. Ми вже не дивимось в очі одне одному і не думаємо про те, порядні поряд люди, чи ні. Зараз дивляться на гаманець, у ньому вбачають цінність людини. Я не люблю порожньооких. От ви — не такі. Сідайте, я сфотографую вас, от сідайте! Ви така гарна пара… А якщо є у вас годинка, то й фотокартки будуть сьогодні.
Година в нас є. Щоб не ображати старого майстра, ми вмощуємось на прадавній рипучий диванчик, оббитий червоним, геть потертим оксамитом. Власне, чому ні? Щоправда, моє обличчя на фотографіях чомусь розпливається, як у жаби, брів не видно, про волосся мовчу, та хай уже, сфотографуюсь, чому ні?
— Може, нам і не доведеться більше зустрітись. Я вже старий, скільки мені лишилося — на заячий скік, та я не в претензії. А от чимось сподобались ви мені, може, тому, що послухали? Нема кому мені передати майстерність, так буває, я не скаржусь. Та інколи просто жаль… не знаю, чого. Прожитих років, невиправлених помилок, хтозна. А ви дивитиметесь на знімок і згадуватимете: оце нас фотографував старий Яненко, отак і отак це було. І мене тим часом згадаєте. А й не згадаєте — все одно, фотографія лишиться, пам’ять. Хто ми без пам’яті? Дивіться, он за вікном — безпам’ятні бігають, шукають вчорашнього дня. Гроші — то ще не все в житті. Треба ще, щоб люди тебе добрим словом згадували.
Він говорить і говорить, наче поспішає, наче боїться, що ми не станемо слухати, а тим часом спритно встановлює освітлення, крутить нас на всі боки, він схожий на павучка-косарика, у своїй сірій суконній куртці, сивий і привітний. І мені чомусь страшенно шкода його. Він чимось нагадує мені нашого Старого, такий самий приязний і відкритий, він світиться добротою. Час посік його обличчя зморшками, та воно все одно гарне. Я згадую злостиву мармизу Іванівни, та й Матвіївна не краща, а вже Климковські — крий, Боже! Вони всі жили приблизно однаково, бачили оце небо, осінь, та як по-різному вони бачили світ! Чому?