— Огієнко…
— Сучий син твій Огієнко!
— Лізо, він… на твоєму боці, клянусь… Якось він витяг мене з халепи. Він із… спеціального підрозділу. Лізо… він…
Ти можеш всього й не знати. Може, він тебе обдурив. Власне, я поки не буду в тебе ні про що питати. Ти тільки живи, а там розберемось, що до чого. І з Огієнком теж розберемось.
— Добре, любий, не турбуйся!
— Ні, Лізо, ти не знаєш… То все Анна, вона хоче…
Якийсь із приладів тривожно запищав. Ну, так і є, в нього піднявся тиск. Отож нас без особливих церемоній виштовхують у коридор. Нічого, Стасю, все буде гаразд. Я вірю в те, що Він милостивий до мене — бо за мене молилась моя мати. Він не відбере в мене тебе — ще раз. Ні, Він не зробить цього.
— Що каже лікар? — я маю знати, хоча мені здається, все вже йде на краще.
— У нього в кількох місцях прострелено легені, а от серце не зачепило. Його щастя, що він ніколи не палив. Операція пройшла вдало, та такі поранення здебільшого смертельні. І Стась вижив тільки завдяки Промислові Божому — отака ситуація, в загальних рисах. Подробиці операції переказувати не буду, та той хлопець — чудовий хірург.
— Такий, як ти?
— Кращий. Може, тому Стась вижив.
Може, тому, а може через те, що Він так забажав. Хтозна, я все-таки підтримую другу версію.
— Ходімо, Лізо. Я залишив гроші, в Стася все буде, а потім він сам зможе подбати про себе. Завтра приїдемо до нього.
— Так. Перед від’їздом.
Завтра ми знайдемо Оксану Вольську — живу чи мертву. І розпитаємо в неї про Носика. А ще мені цікаво поглянути на свою біологічну бабусю. Я не знаю, чи розкажу їй про себе. Мабуть, що ні, в неї й так, судячи з усього, було тяжке життя. Нащо додавати їй гіркоти розповіддю про те, як поневірялась її старша дочка? Цьому вже не зарадиш, все в минулому.
Ми виходимо в туман. Скоро, зовсім скоро буде зима і Новий Рік. Я ненавиджу Новий Рік, те кретинське свято, коли бажання так і не збуваються, а надії мруть, як мухи. Я завжди чекала, що моє бажання здійсниться — тоді, в дитинстві. І лише тепер дізнаюсь, що воно не могло здійснитися в принципі. В моєму житті виявилось подвійне дно, про яке я не мала ані найменшого уявлення. І чому так не могло тривати й далі? Що, окрім смутку і розчарування, дало мені нове знання? Може, колись я це зрозумію, потім. А поки що я просто роздратована. Боже, як же я втомилась!
— Вадику, треба знайти таксі.
— Зараз, люба. Почекай хвилинку, я зорієнтуюсь у цьому тумані. Глянь, нам і в Лондон не варто їхати, свої тумани не гірші.
— Хіба в Лондон їздять за туманами?
— Аякже, і за туманами теж, то ж місцевий прикол!
— Ти невиправний оптиміст. Добре, що машину лишили.
— Так, ти правильно підказала, я…
Машина виринула з туману раптово. Власне, цей туман — як подушка, приглушує звуки. Та ось вона тьмяно блимнула фарами і мені чомусь стало так страшно! Я притискаюсь до Рудого, та знаю: порятунку нам немає.
— Лізо, що тобі? От, чорт!
Він теж помітив машину і їх. Вони вийшли з салону, залишивши відкритими дверцята. В тумані не видно їхніх облич, і від цього мені ще страшніше. Десь тут, у сумці, має бути револьвер, що дав мені Стась, та це ж не сумка, а Чорна Діра, що в ній можна знайти? І начебто недавно наводила в ній лад…
— Сідайте обоє в машину.
Я його знаю, бачила. Це той, що любовно ладнав для нас бомбу — разом із Огієнком. У нього огидні гостроносі черевики з пряжками. Несмак страшенний. То ми знову серед живих?
— Що вам треба? — я навіть знаю, що, та… я не хочу!
— Краще сідайте по-доброму. Вам же буде краще. Дехто хоче з вами поговорити.
Ми з Рудим дивимось на нападників, потім перезираємося. Все ясно: кількісна перевага на їх боці, то що чинити?
— Добре. — Рудий щось вирішив. — Ходімо, Лізо.
Ми йдемо до машини. Не знаю, що там буде далі, та хай хоч каміння з неба, але я зараз обов’язково відшукаю зброю в надрах своєї сумки.
19
Тепер я знаю, як це воно — зазирнути в безодню. Ні, мені не страшно, вірніше, не так страшно, як можна це уявити. Тільки гірко.
Старий фотограф мав рацію, це страшенно гірко. А в мене ж були плани: я хотіла завести нахабного кота, я хотіла поїхати влітку до моря. Я обіцяла Стасеві завітати до нього. І як тепер Стась — без нас? І Старий? Хто скаже йому, що нас із Рудим десь чорти лизнули? Яке свинство!
Я притискаюся до Рудого. Шкода, друже, що все так вийшло. Шкода, що ми так і не змогли до кінця порозумітися, мені шкода, що ти стільки років кохав мене, а я не цінувала. Вибач, якщо можеш. Я була дурна і ганялась за привидами минулого. А Старий же казав нам: не треба озиратися назад, аби поглянути на те, що не варте погляду. Старий засмутиться і ходитиме ночами по своєму саду, і тяжкі думи гнітитимуть його сиву голову. Страшно батькові пережити власних дітей.