— Лізо…
— Що, Вадику?
— Не бійся.
— Я не боюсь. Вибач мені — за все…
— Не мели дурниць. Все буде гаразд.
Я ж не маленька дівчинка, щоб потішати мене побрехеньками. Я чудово знаю, що з цієї машини ми підемо назустріч власній смерті. До того воно йшлося. Але я все одно знайду револьвер. Десь він отут, під купою фантиків від грильяжу. Ось, якісь рекламки, запрошення на розпродаж, що їх тицяють до рук всім підряд… Уламки мого життя, що було до цієї дороги. Гадаю, ніякого «після» в нас не буде. Ну, де той клятий револьвер? Ось. І в ньому тільки п’ять патронів. Тож прихоплю із собою п’ятьох недолюдків — щоб не сумно було. Пригадають вони собі Лізу!
Я ховаю зброю за пояс — ззаду, і саме вчасно: машина спинилась. Туман, як вата, огорнув нас. Можна було б спробувати втекти, та куди тікати? Нічого не видно, і немає й найменшого уявлення про наше місцеперебування. Отака халепа. Маю надію, вони не будуть нас обшукувати.
— Йдіть уперед.
Даремно ти штовхаєш мене, хлопче. Якщо доведеться стріляти, ти станеш першим — і я не схиблю. Я злопам’ятна. Ти набрид мені, а твої черевики — просто лайно. Особливо пряжки. Я вб’ю тебе першим. Огієнко ж попереджав тебе, а ти не послухав. Самовпевненість — це вияв дурості, цим я й скористаюсь. Чоловіки передбачувані, особливо у стосунках з жінками. Про наявність мізків у жіночій голові жоден з них навіть не здогадується, а якщо голова білява від природи, то в їхніх очах це свідчення природженого кретинізму жінки.
З туману виринає чималий будинок, якийсь похмурий, тільки біля ганку світить ліхтар та на другому поверсі освітлені кілька вікон. Замок Синьої Бороди — ось на що це схоже. Гадаю, і по суті воно так і є. Якесь дивне відчуття наповнює мене: я відчуваю тишу, хвилі агресії, що йдуть від нашого провідника, і якесь зло, що затаїлось в цьому будинку. Він наче великий хижий звір, що присів перед тим, як кинутись на жертву. Тьху, мерзота якась!
Двері відчиняються і ми опиняємось у просторому холі, оздобленому темним деревом і прикрашеному мертвими головами оленів і кабанів. Це що, вважається за стильне? Чи господар одразу з порога сповіщає гостям, що є серійним вбивцею? Я не знаю, ким треба бути, щоб застрелити беззахисну тварину. Я розумію мисливство в прадавні часи, коли здобич була єдиною поживою. Але тепер? Яка дикість — вбивати задля задоволення! Тільки людина здатна на такий злочин.
— Нагору, та ворушіться!
— Заткни пельку, набрид.
Він штовхає мене в спину чимось твердим. Ні, хлопче, ти мене зараз не вб’єш, інакше самому буде непереливки. Тому я з чистою совістю даю йому ляпаса. Мені треба якось потамувати роздратування, і мармиза цього типа підходить для такої спасенної справи якнайкраще. Ну, от, одразу від серця відлягло.
— Ах ти, сука!
— Що ви там затіяли? — владний голос звідкись згори. — Що ти з ними там робиш, Гриб?
— Ця сука мене вдарила!
— Ну, то ти таки йолоп. Піднімайтеся сюди, гості дорогі.
Ми йдемо сходами. Що ж, двом смертям не бувати… Револьвер заважає мені, та з ним спокійніше. Боже, нас навіть не обшукали, так були впевнені в нашій абсолютній нешкідливості. Отож прикинемось ідіотами, а там видно буде.
У великій кімнаті палає величезний камін. Навіщо такий монстр? Це ж так і дивись, щоб не вилетіла іскра чи жарина не впала, і тоді піде галасвіта за димом добро. Бо стіни тут теж оббиті деревом, схоже, дубом. Я приблизно уявляю, скільки коштує така забаганка, отож господар копійки не рахує. Власне, це й так зрозуміло. І якщо я не помиляюсь, то господар тут не хто інший, як пан Носик, власною персоною.
Взагалі я в принципі лінуюсь думати — мені нудно, краще почитати щось цікавеньке, бо мої думки мене іноді заводять надто далеко. Та от саме зараз моя голова працює так чітко, наче увімкнулась якась спеціальна аварійна програма. Єдиний раз було таке зі мною — це коли ми виконали присуд двом убивцям у погонах. Може, це через адреналін? А може, я завжди дрімаю, а тільки часом прокидаюсь і тоді живу?
— Проходьте ближче до вогню, шановні. Надворі, либонь, холодно.
Він сидить у кріслі, оббитому ведмежою шкурою. Крісло зроблено грубо, просто збиті колоди, погано обтесані і потемнілі. Це що, такий стиль? Чи господар читає книжку «Умілі руки»? Тоді він багацько пропустив у ній.
— Сідайте, поговоримо.
Ми з Рудим мовчки влаштовуємось у двох інших кріслах. Ні, сидіти в них незручно. Власне, вони зроблені для динозаврів, не інакше.