— Щось вип’єте?
Він дивиться на нас з жадібною цікавістю, як на якийсь раритет. Роки не помилували його. Обличчя, колись красиве, тепер стало схожим на морду хижої рептилії, кучері поріділи і висіклись, великі залисини зробили чоло потворним. А очі… Очі його темні й злостиві, хоча рот і посміхається, та в очах посмішки немає. Гадаю, ці очі такими були завжди — два оптичних приціли.
— Можу запропонувати напої на будь-який смак.
— Ні. Що ви хочете?
Він дивиться на мене трохи здивовано, наче заговорила одна із засушених голів, що висять на стінах.
— Навіть не питаєте, хто я такий? Навіть не обурюєтесь, що вас притягли сюди силою?
— А є сенс?
— Звичайно, ні, але… Що ж, так навіть краще. Люблю говорити конкретно. І мені подобається, коли співбесідник мене розуміє. Двічі я не повторюю.
— Коротше.
Я буду виводити тебе з терпіння, старий кретин. Я розумію, що це все одно, що дратувати кобру, та я ризикну. Ти всього-навсього злочинець, хай успішний і авторитетний, та злочинець. Це означає, що твоїх сил не вистачає ні на що добре. Це означає, що я сильніша. Ти просто злочинець, що випадково уникнув тюрми, але ж це можна виправити. Тільки смерть не можна виправити. І минуле. Але смерть і минуле — це майже одне й те саме.
Їдка усмішка зазміїлась на його тонких губах. Він вдивляється в моє обличчя, наче хоче знайти якусь відповідь на невисловлене питання, та на мені візерунків нема, чого витріщився? Давай, старий, потанцюємо — рокен-ролл.
— Ти непоштива до старших.
— Мій дід мені теж це казав.
— І що?
— Нічого. Помер з горя, сердега.
— Он як… Я не помру.
— Помреш. І скоро, бо ти старий. Надто старий, як на мій погляд. Ось, глянь, що в мене є.
Я кидаю йому на коліна фотографію, де він удвох із Оксаною. Він бере її до рук, пальці йому починають тремтіти.
— Де ти це взяла? — голос його хрипкий і надтріснутий.
— Сорока на хвості принесла, пане адвокат.
Його очі наливаються люттю, та він — капо, йому не можна лютувати. Він відкидається на спинку крісла і гамує гнів. Давай, старий, впорайся із собою — на нас сил не стане. Чорт, я таки люблю доводити людей до сказу.
— Любиш гратися з вогнем?
— Я — ні, а ось цей камін у плані пожеж дуже небезпечний. Що тобі від нас треба?
Він дивиться на знімок, не відриваючись. Може, йому шкода, що він такий старий? Життя минуло, і що з нього? Може, йому теж гірко старіти, бо є ще багато місць, де можна було б поживитися? Ніколи не розуміла жмикрутів. Всіх грошей не збереш, а з собою нічого не візьмеш. Хіба що до труни багажник причепити, та сенсу нема.
— Власне, я хотів вам обом дещо запропонувати. А саме: грошей і нові імена. Ви б могли виїхати і жити в будь-якій іншій країні, жити безбідно… Так, я хотів би це владнати. Але тепер мені цікаво, що ви ще розкопали. Тому ви трохи затримаєтесь у мене в гостях, ми поговоримо. У мене є умільці, що здатні розв’язувати язики. За кілька годин ти, красуне, молитимеш мене послухати історію твого життя, а смерть приймеш, як милість. Тому у вас є час подумати — до ранку. Гадаю, вам не буде нудно вдвох.
До кімнати заходять двоє: суцільні мускули і невеличкі голівки, хлопці дуже схожі один на одного.
— У підвал обох.
Ми встаємо і йдемо з кімнати. Власне, він все одно б нас обдурив. Так чи інакше, нас уб’ють, та мене не влаштовує смерть з-за рогу. Це несправедливо. Якщо помирати, то принаймні дивлячись білій дамі в очі.
— Заходьте сюди.
Ми щойно спустились до підвалу. Що ж, нема чого нарікати, так воно й мало бути. От тільки старий тепер сидить і клює собі печінку. Я впевнена, що так воно і є. Давні фотографії вміють повернути пам’ять. Може, десь там у нього лишилась совість — під нашаруваннями злості і підлоти? Навряд. Інколи буває, що люди народжуються такими, з дефектом. Старий знав про це, тому деяких вихованців одразу списував у брак. Як чортом вродиться, то з рогами й помре — Таньчині слова.
Підвал у будинку просторий, тут сухо і тепло. Мабуть, від того, що працює система опалення.
— Сидіть тут.
Схоже, більше двох слів хлопці говорити не вміють. Мозок їм видали при народженні надто малофункціональний, він подає заслабкі імпульси — коли треба щось сказати чи про щось подумати. Такі красені просто природжені копачі. Даєш йому до рук лопату, визначаєш завдання — і він копатиме, і прокопає наскрізь земну кулю, навіть не цікавлячись, навіщо те потрібно. Просто і без зайвих інтелектуальних судом. До речі, кати з таких теж неперевершені, бо позбавлені уяви. Мабуть, Йому навіщось були потрібні такі створіння, та мені завжди було цікаво: а навіщо? Власне, то не мого розуму справа, Йому має бути видніше.