Другий офіс — фірма «Прем’єр». Чим займається цей «Прем’єр», я не знаю і знати не хочу, але платять тут непогано, в них кілька великих інтер’єрних акваріумів, в яких розпускають хвости телескопи і оранди. Як на мене — чудовий вибір. Я не розумію нової моди на хижаків. На вигляд вони навіть недекоративні.
— Лізо, зайди в кабінет до шефа.
Секретарка з приймальні старанно посміхається мені. Як і більшість жінок, вона мене недолюблює, я плачу їй повною байдужістю, тож 1: 0 на мою користь.
— Зараз?
— Якщо ти скінчила, то зараз.
— За три хвилини скінчу.
Кілька разів я бачила шефа цієї фірми. Високий опасистий чолов’яга років сорока, в старанно припасованому дорогому костюмі, лисуватий, з червоним обличчям, вічно чимось роздратований. Гадаю, років отак через десять на нього чекає інсульт. А може, й раніше.
— Викликали?
— Так. Сідай.
Він проглядає якісь папери, потім відсуває їх убік і дивиться на мене. Можливо, він на всіх отак дивиться — як удав на кролика, тільки мені з того погляду аж нічого. Я тебе, любчику, уявляю в своєму кріслі з роззявленим ротом — а я з бормашиною. І ти в моїх руках, схочу — страчу, схочу — помилую.
— Моя дружина бажає придбати акваріум. Я б хотів, аби ти допомогла їй в цьому. Я заплачу.
— Мені шкода, але я не обслуговую приватних осіб. Тільки офіси.
— Чому?
— Тому що в багатих людей іноді бувають неприємності. І тоді міліція питає: хто з чужих був у будинку? І господарі пригадують: так, була така собі особа, рибок обслуговувала (сміття забирала, варила обід, вигулювала пса) — потрібне підкреслити. А мені не потрібні неприємності.
— А що, вже були?
— Ще ні, але не хочу спробувати. Хай ваша дружина їде в крамницю на проспекті, там їй все покажуть, підберуть, змонтують…
— То ти відмовляєшся?
— А я хіба не сказала? Звісно ж, відмовляюсь.
— То я тебе звільняю.
— Вільному — воля, спасенному — рай. До побачення.
— Та почекай, яка ти запальна! Сідай.
Я знову вмощуюся в кріслі. От мерзотник, звик ставитись до людей, як до сміття! Але я — не всі, зі мною так не можна. Колись давно я дала собі слово, що нікому не дозволю так поводитись зі мною.
— У тебе, мабуть, є якась постійна робота.
— Або багато клієнтів.
— Або те і те, розумію. Добре, тоді давай так. Ти зараз вільна?
— У мене є приблизно година.
— Вона зараз заїде, поїдеш з нею — тільки до крамниці! А там порадиш, що краще.
— Краще взяти каталог, вибрати вдома, що подобається, а я наступного разу прийду, ви мені покажете, що вибрали — і я вас проконсультую.
— Ти вперта.
— Атож.
— Але ти маєш рацію. Чорт, ще й цим маю займатись! Ну, гаразд. Забудь мої слова про звільнення. Де ти працюєш?
— Не має значення. Якщо це все, то я піду.
— Це все. Гроші в секретарки.
Я їду додому. Завтра і післязавтра в мене вихідні. Це рідко випадає — по-людськи відпочити, частіше вихідні випадають серед тижня. Але я два дні підряд буду вільна, лежатиму в ліжку, їстиму чорнослив у шоколаді і читатиму детективи. Або поїду в крамничку і куплю собі нову помаду. Або піду в перукарню, або… Я багато чого можу зробити — завтра. Бо післязавтра я теж вільна.
— І ось вона в земній красі! Привіт, Лізко, чи ти вже так запаніла, що старих знайомих не бачиш?
Так і є. Рудий мав рацію. Я таки зустріла Ірку.
— Привіт. Я й справді тебе не впізнала.
Вона стоїть недалеко від стоянки таксі. Це її «точка». За кількадесят метрів маячить ще одна постать — і так далі. Ірка просто одна з багатьох — тут, на проспекті. Але не для нас із Рудим.
На її обличчі проглядає здоровенний синець. Вона замазувала його тонною тонального крему, але все одно видно. Що ж, така в повій робота. Клієнт завжди має рацію.
— Холодно сьогодні. — Ірка дивиться на мене порожніми очима. — Є щось пожувати?
— На ось, печива купила. Чому холодно? Мені здається, що не дуже.
— То як іти, то не дуже, а як стояти — так закоцюбла. Смакота яка! Добряче заробляєш, по всьому видать. Як там Рудий?
— Спить, зі зміни прийшов.
— Он як! То ви разом живете?
— Коли разом, коли ні. Піду я.
— Слухай, Лізко, позич червінця. Треба б купити дещо, а Жорка все забрав, гад.
— Бери.
— Я віддам, Лізко, я віддам, правда!
— Не треба. Знаєш же, що не візьму. Кинула б ти все це, Ірко, пропадеш тут! Хто це тебе так розмалював?
— Деберц, придурок. Брали нас на сауну позавчора. Ну, спочатку нічого, а потім подзвонили йому на мобільник, він слухав-слухав, а потім як зареве: «Як це — утік? Звідки втік, з машини? А ви куди дивились?!» Ну, і поїхало. Він же зло зганяє на тому, хто поряд. Так братки одразу скумекали і поховались, а я ж нічого, от він мені і припаяв. Моє щастя, що одразу в басейн впала, то тільки ліхтар під оком, а то б убити міг, придурок.