— Я не плачу.
Так, чого маю плакати? Я зараз така люта, що якби мені до рук потрапив хтось із місцевих довгожителів, я б застрелила недолюдка, не вагаючись. Я вже бачила колись отаке збите, скалічене тіло. Таким був Кирпа — тоді, давно. І ми не подарували вбивцям його смерть. Закон помилував їх, а ми — ні. І ніякий закон не захистив їх від помсти вовченят, затятих вилупків, народжених на смітнику. У нас був свій закон, його всі місцеві добре знали: торкнеш кого з наших — шануйся! Тож чоловік у потворних черевиках вміє не тільки бомби ладнати? Що ж, зав’яжу собі вузлик на пам’ять. Він уже труп.
— Вадику, пам’ятаєш, як ті двоє просилися?
— Що ти, Лізо? Чому ти це згадала?
— Просто так, — моя лють зараз вибухне. — Пам’ятаєш, як ми впіймали спочатку одного — він ішов з пивної? Той, дебеліший. Як він плакав і просився, щоб не вбивали! Ти пам’ятаєш? Ми його забили дрюками, як скаженого пса. А другий вийшов у гараж. Стась хряснув його по макітрі, Ірка додала ломакою, а тоді вже молотили, доки не здох. Ти пам’ятаєш?
— Так.
— То невже ми подаруємо їм оце?
— Кирпа був нашим другом, а…
— А Олесь ні? Та ми нічого не знаємо. Я гадаю, він не міг нам відкритися, не знаю, чому, але він був нашим другом, він хотів порятувати нас. Стась довіряє йому.
— Стась… Так.
— Вадику, я вб’ю їх усіх і спалю цю кляту халупу.
— Спочатку треба вийти звідси.
— Вийдемо. Підсади мене до того отвору в стіні.
— Що ти задумала?
— Поки що нічого. Просто роздивлюся.
Рудий підставляє мені плечі і я встаю — якраз проти вентиляційного отвору. Що ж — зрозуміло. Якщо вилізти звідси, то можна проповзти по великій трубі, хоч вона й гаряча, але то нічого. А там, далі, видно сходи, якими ми спустилися сюди. Думаю, вони всі тут настільки самовпевнені, що їм і на думку не спаде стерегти вхід.
— Що там?
— Якщо проліземо в діру, то зможемо вийти.
— Впевнена?
— Ні. Та спробуємо. В мене є зброя.
Я зіскакую на підлогу і демонструю Рудому револьвер.
— Я ж тобі заборонив носити з собою цю штуку! Ти хіба забула, що накоїла в Стася? Дай сюди негайно.
— От іще! Будеш мені сто років гризти голову через того скунса! Він смердів так, що я вистрілила на запах.
— Це несерйозно.
— Не будь таким занудою. Та й що тобі з цього револьвера? Лишилось п’ять патронів.
— Думаю, нам їх може вистачити. То що робитимем? Вже скоро дванадцята година.
Я люблю ніч. Мені найкраще думається вночі, безвідносно пори року. І нам має поталанити. Якщо все вийде, я принесу вогняному богові величезну жертву — оцей будинок.
— Підсади мене, я подам тобі звідти руку.
Я, може, трохи схудла за останні дні, бо навіть філейна частина протискується в діру. Я обертаюсь і сідлаю трубу. Вона гаряча, та терпіти можна. Тому я схиляюсь в отвір і подаю Рудому руки. Якби тільки в мене стало сил втримати його.
Він стрибає з тапчана і хапає мої долоні. Мені страшенно боляче — в живіт впинається край стіни, а зап’ястки, їй-богу, зараз порвуться. Рудий — здоровий хлоп, і мені несила підняти його. А підсадити нагору я б його теж не змогла.
— Лізо, тягни!
— Не можу…
Він зривається і глухо падає на підлогу. От, чорт, а якщо я злізу звідси, то вже не залізу назад. І треба вшиватися, бо клята труба пече мені сідниці.
— Лізо, йди сама, втікай!
— Ти що, Рудий!
— Поклич на допомогу, може, встигнуть! Ти тільки якось добудься до телефону, люба. Йди, Лізо, не треба гаяти час. Сумку тримай!
— Нащо вона мені здалась? Зараз, чекай, може, тут є драбина чи мотуз, я пошукаю.
Я повзу по трубі, що вигинається і йде вниз. Я зісковзаю по ній і опиняюсь в напівтемряві. Це, вочевидь, котельна, повністю автоматизована. Що ж, потім роздивлюсь, а зараз треба витягти з пастки Рудого. Він говорить дурниці, я не можу покинути його отут з чисто егоїстичних міркувань: якщо з ним щось станеться, я ніколи не пробачу собі, що покинула його.
Я йду, роззираючись, вздовж стіни. Ось невеличкі дверцята, я обережно відчиняю їх. Це, мабуть, кімната для обслуги котельної. Невеличкий диван, зелена металева шафа і столик, два пластикові стільця. Тут порожньо і лунко, а зі стіни посміхається смаглява красуня в жовтому купальнику. Завжди заздрила таким кралям, бо вони досконаліші, ніж я. Чи це в мене комплекс?
Я продовжую свій шлях. Власне, звідки тут візьметься драбина? Та я вперто йду вперед. Ось двері в кімнату, де ми сиділи. Зараз там Рудий і тіло Олеся. Чорт, як все негарно вийшло.
— Вадику, ти мене чуєш?
— Ти досі тут? Лізо, негайно тікай.