— Дзуськи.
Я піднімаюсь сходами. Стоп. Щось я таке бачила, що пройшло повз мою увагу. Щось я тут пропустила… Ну, так, яка ж я ідіотка! Я прожогом кидаюсь в кімнатку персоналу. На дивані поверх картатого пледа лежить невеличкий мобільний телефон. Це саме те, що треба.
Я беру апарат і натискаю кнопку — він працює. Тепер треба тільки набрати номер, що сказав Олесь. Як там він казав, полковник Слісаренко? Ось номер, майже стерся, та косметичний олівець у мене якісний і так просто не стирається. Цифри видно, хоч і блідо. Маю надію, я все правильно почула, бо перепитати тепер нема в кого.
Телефон справний, та я не можу набрати номер. Що за чортівня? Може, Рудий знає? Він вміє спілкуватись з різними приладами.
— Вадику, ти чуєш? Я знайшла мобільник, та він не набирає номер.
— Тут бетонне перекриття, сигнал не проходить.
— І що тепер?
— Спробуй вийти з підвалу, повинно допомогти. Лізо, будь обережна.
Я завжди обережна. Я вмію тримати себе в руках, якщо мені треба. Я навмисне заводила старого Носика, аби він подумав, що я зовсім психована. Він так і подумав. У кожного є подвійне дно, у мене — таке. Я вмію міняти колір, як хамелеон — коли мені треба.
Я піднімаюсь сходами нагору і прочиняю важкі двері. Їх не потрудились замкнути, мабуть, вирішили, що ніде ми не дінемось. Навряд чи випадково ми опинились разом з Олесем. Носик хотів, аби ми перелякались, та він не врахував, що в Олеся стане сил щось нам сказати. Все це — неточності, яких припустився злочинець, що звик до абсолютної безкарності. Йому й на думку не спало, що хтось може опиратися.
Я притискаюсь до стіни і в тьмяному світлі, що ллється звідкись згори, роздивляюся цифри на руці. Тепер спробую набрати…
— Інформаційний центр. Вас слухають.
Інформаційний центр? Що за маячня? Може, я не ту кнопку натисла? Слід бути уважнішою. Ось, наберу ще раз, тепер уже точно — той номер.
— Інформаційний центр. Вас слухають.
От чорт! Я неправильно записала номер. А може… Добре, спробую.
— Мені потрібен полковник Слісаренко.
— Хвилинку, з’єдную.
Я нестямлюся з дива. Отак просто? Хоча, чому просто? Ану ж, зараз комусь спаде на думку завітати сюди і перевірити, як тут в’язні? Ні, годі думати про таке, ще наврочу.
— Полковник Слісаренко. Я вас слухаю.
— Я… ваш телефон дав мені Олесь Огієнко.
— Хто ви? — голос жорсткий і владний.
— Я… власне, я… Еліза Климковська.
— Що?! Де ви знаходитесь? Де лейтенант?
— Олесь… він мертвий, його катували…
— Де ви зараз, звідки дзвоните?
— Я не знаю. Нас замкнули тут, у підвалі, я вилізла у вентиляційний отвір, а тут був мобільник…
— Де будинок, в якому ви знаходитесь?
— Я… я не знаю, не смійте на мене кричати!
— Вибачте, я не кричу. Але якісь прикмети, щось таке…
— Тут господарює Носик, якщо ви розумієте, про кого я говорю.
— Так би одразу й сказали. Тепер ніякої самодіяльності, чекайте, ми скоро будемо.
— Але…
— Повертайтесь туди, де були. Так буде безпечніше.
— Але…
— Все, кінець зв’язку.
Гарненька мені історія — повертайтесь туди, де були! Ану ж як вони спізняться і нас із Рудим перемелять на фарш? Я категорично проти такого плану. Хай полковник Слісаренко наказує кому завгодно, та не мені. Теж, знайшовся начальничок. Треба пошукати ключі від нашої камери, так буде найліпше. А потім треба вшиватися звідси, доки цілі. Бо тому полковнику, видать, теж пальця до рота не клади, хтозна, що йому спаде на думку, коли ми опинимося в його руках.
Піднімаюся сходами нагору. Револьвер уже закипів у моїй руці, та я не буду аж така дурна, щоб вистрілити і переполошити це зміїне кубло. Мабуть, Носик вже давно в ліжечку, вставив собі в зад свічки від геморою і згадує минулі дні, коли простатит ще не скосив його, а на голові сяяли чорні кучері. От його, мабуть, жаба тепер давить! Молодість за гроші не купиш.
Я крадусь широким похмурим коридором. Як можна жити в такому будинку? Він схожий на великий склеп. Можливо, Носик саме так бачить світ і на душі в нього завжди так похмуро? У Стася будинок теж незатишний, та по-іншому. А оце кімната з каміном, тільки вогонь уже ледь жевріє. Де ж наш гостинний господар? У мене є до нього питання.
Обминаю жахливі крісла, а голови нещасних тварин сумно проводжають мене поглядами. Може, мені поталанить більше, ніж їм? Я не збираюсь дебютувати в ролі здобичі. А ото, вочевидь, будуар нашого красеня. І світло горить. Що, старий, безсоння замучило? А я б оце залюбки поспала, і їсти хочеться пекельно. Цікаво, де тут кухня?