— … не турбуйся. Я контролюю ситуацію і ти можеш бути впевнена — все зроблено, як слід. Що? Як це, де? Де й мають бути, в підвалі.
Я притискаюсь до стіни поряд із прочиненими дверима. Пан Носик, здається, перед кимось звітує? Цікаво.
— Аню, будь ласка, не треба нервуватися. Скоро все буде позаду. Ні, я ще маю дещо в них спитати. Скажуть, ніде не дінуться. Ні, той план не годиться, вони надто багато знають. Ось, мої люди побували в них на квартирі, переді мною лежать документи, які ми шукали. Я передам їх ранком на літак, от і все. Так, я теж тебе люблю. До зустрічі.
Яка сцена! Що, старий упир когось любить? Важко уявити, але факт лишається фактом. Тепер я знаю, що мав на увазі Стась, коли казав, що все влаштувала Анна. Який татко, таке й дитятко. Від матері вона, мабуть, дістала тільки зовнішність, а вже вдачу — то від батечка. Отака спадковість, не дай боже. Можливо, в плані характеру від тієї ганчірки Оксани Вольської просто не було чого успадковувати? Казав же нам фотограф, що вона була слабка і безвільна істота. Терпіти не можу таких амебовидних жінок, вони просто напрошуються на неприємності і мені їх нітрохи не жаль. Треба покладатися лише на себе, бо іншого життя не буде і ніхто за нас його не проживе.
Я чую, як Носик кладе слухавку і цокотить склянкою. Мабуть, приймає ліки. Що ж, нехай. А то ще склеїть ласти передчасно, а я маю дещо в нього дізнатися. Ну, а вже потім застрелю, звичайно. Він заслужив. Я бачила Олеся, і мені досить доказів його вини — для вироку.
Він вкладається спати. Видно, не любить товариства, тож обслуговує себе сам. Власне, кого йому боятися? Жоден грабіжник не насмілиться пограбувати цей будинок. А всередині охорони не видно. Може, вони теж впевнені в безпеці? Даремно.
— Що, безсоння мучить?
Він здригається від несподіванки і тягнеться до кнопки, що поряд з ліжком.
— Не варто. Я не схиблю, тож ніякі лікарі вже не допоможуть.
Він дивиться на мене з такою люттю, що якби погляд міг спопеляти, то від мене вже тільки купка попелу й лишилася б. Та я не боюсь лютих поглядів, мені байдуже.
— Як ти сюди потрапила?
— Церемонії потім. Скажи мені краще, чому так повівся з Олесем?
— Він вирішив, що може дурити мене.
— Конкретніше.
— Гриб поставив вибухівку, та коли вибух стався, по тому стало зрозуміло: вас вже там не було. В мене скрізь є свої люди, і в пожежній охороні теж. Там мали бути залишки машини, а їх не було. Отже, хтось поїхав звідти. І замок на воротах був збитий зсередини. От і все, тут він і попався. Вам буде те саме.
— Навіщо ми тобі потрібні?
— Якраз не потрібні, зовсім. Ви й взагалі живете помилково, вас не повинно бути! Вас підібрали на смітнику, ви ніхто, потолоч.
— А ти в нас аристократ. Ач, який замок собі вимурував!
— Так, аристократ, уяви собі. В моєму роду дев’ять поколінь дворян, а мені довелось народитися під час громадянської війни. Я навіть на прізвище своє не мав права. А тепер живу так, як мені й пристало.
— Ти ухиляєшся від теми, твій родовід мене не цікавить. Розкажи мені, навіщо ви затіяли таку складну авантюру?
— Довга буде розмова, а я, до того ж, не люблю розмовляти з трупами.
На столі я бачу знайому синю теку, що дав мені Старий, там-таки лежать інші наші папери. Ці негідники порпались у моїх речах! Чортові харцизяки, я їм цього не подарую!
— Я не поспішаю, ти — теж. От і розкажи, я залюбки послухаю.
Він люто дивиться на мене, та що мені до того? Адже мене саму переповняє лють, і його емоція — просто ніщо, порівняно з моєю. Та ми обоє вміємо гамувати себе, щоправда йому це важче, бо він уже старий. Старигані просто кишать навколо мене, от халепа! Їм життя не вистачило, аби вирішити всі свої проблеми і розрахуватися з боргами, то до чого тут я?
— Давай, починай співати. Ніч попереду довга.
— Власне, чому ні? — він злостиво посміхається. — Ти мені чимось подобаєшся. Я завжди любив жінок з перцем. Історія й справді довга, і частину її ти вже, як я зрозумів, знаєш. Анна — моя дочка, моя єдина дитина. Її мати була слинявою нікчемою, та Анна вдалася в мене. Шкода, що ми так пізно зустрілись і я не міг її ростити, та все одно вона є. Ми зустрілись, коли їй було вже двадцять років і вона мала сина. Я тоді ненадовго вийшов, от і вирішив скористатись квартирою давньої подруги, знав, де живе. А там — Аня. Я одразу зрозумів, що вона — не таке ніщо, як її мати. Ми якось порозумілися, знаєш? Оксана була просто дурна курка, завжди ходила, зіщулившись, сучка шолудива. Анна — в ній моя кров! Я тоді знову сів, а вона писала листи і передачі інколи слала — не часто, звичайно, бо з грошима в неї було сутужно. Та важливо було, що ми підтримуємо зв’язок.