— Я зараз розридаюсь від розчулення.
— Ти не розумієш. Ти покидьок, щеня зінське. Ти взагалі не маєш ніяких прав сидіти отут і ставити мені питання. А тепер ти стала Анні на дорозі. Шкода, Ольга не добила тебе, навіть не знаю, чому.
— І як ти це бачиш? Чим я заважаю твоїй підстаркуватій доні?
— Не смій! Хто ти така, щоб говорити про неї? Воша з притулку. Тільки й слави, що кревна донька Клаусові, ото й уся твоя цінність.
— Тож, заповіт існує?
— Так, хай йому трясця! І він повністю анулює права Анни, розумієш?
— Не дуже.
— Коли Клауса вбили, то виявилось, що він встиг змінити заповіт.
Мені нараз стає смішно. Боже, вони так мозолилися, викрадали Клауса, вбивали його, замітали сліди, а потім виявилося, що все даремно. Ну, чому мене не було там, коли читали заповіт? Я б поглянула на їхні морди, їй-богу, воно було того варте!
— Чого регочеш?!
— Ну, старий, насмішив! Отже, все довелося спочатку починати? Тоді чому мене просто не вбили?
— Тому що тоді все перейшло б кільком благодійним фондам. І підкупити тих сучих синів, адвокатів їхніх, неможливо. Там ніхто не продається, репутацію бережуть, гади.
— Не вельми аристократичні в тебе манери.
— З вовками жити…
Я чую кроки за дверима, очі старого злочинця злостиво примружуються. До кімнати входить мій знайомий з милозвучним прізвиськом Гриб. Я стріляю в нього через невеличку подушку, що лежить на кріслі, летить якийсь наповнювач, а чоловік падає. Як все на диво вдало виходить! Так, а килимові хана.
— Бачиш, який ти кретин? Довелось його застрелити. Ти цього хотів?
Він дивиться на мене, як черниця на сексуального маньяка. Він не чекав, що я стрілятиму, тому розважався, як міг. Але я теж не люблю розваг за мій рахунок, а це вже зробили всі, кому було не ліньки. А Рудий досі сидить у підвалі в товаристві трупа, і нічогісінько не знає. Цікаво, де той полковник Слісаренко? Ото було б добре, якби я його чекала! Може, вони аж завтра прибудуть, то що? Ключ в одного з тих здорованів. Я з ними не впораюсь, але можу застрелити. Тільки треба, щоб вони сюди прийшли, а для цього…
— Знаєш, ти мені вже набрид. І я ось що зроблю. Я підпалю твою халупу, разом із тобою. Як тобі такий план?
— Ти не вбивця.
— Продовжуй так думати. Але я не дозволю тобі і твоїй кретинці-дочці пустити за вітром моє життя. З якої це речі ти маєш право жити, а я — ні? Ти що, Господь Бог? Ти — потолоч і злочинець, звичайний собі грабіжник, і їси ти крадене, на краденому спиш. Теж мені, аристократ знайшовся. В мене класичне виховання, тож вважаю, що злодій має бути в буцегарні, скільки б він не вкрав. Ти аж надто розслабився, а все від безкарності. Звик купувати тих садистів у погонах пачками. Та з тебе досить.
Я підходжу до нього ближче. Він надто старий, щоб мені опиратись, і він зажився на світі. Я не стану його вбивати, тільки трохи торохну по голові і натисну на кнопку — хтось та прийде на сигнал, от і знайду потрібного.
— Не бійся, зараз я тебе не вб’ю. Просто примушу заткнутись ненадовго.
Хлопець на килимі подає ознаки життя. Де він відкопав такі жахливі черевики? Що ж, все одно він вже нічого не вдіє. Я потім заопікуюсь його кишенями, а зараз хрясну по макітрі аристократа Носика. Хай трохи відпочине.
— Не торкайся мене!
Я б’ю його по голові руків’ям револьвера. Удар розрахувала так, щоб не вбити. Думаю, він мені ще придасться. Тепер зберу свої документи, бо потім через колотнечу, що може зчинитися, можу й забути. Цікаво, як там Рудий? Мабуть, треба поспішити, він там божеволіє з тривоги.
Я натискаю кнопку, що горить на пульті біля ліжка. Хтось має з’явитися, краще, звичайно, аби хтось із тих, що замкнули нас. А от ключі в котрого з них? Власне, вони майже однакові, тож я б їх не ідентифікувала нізащо. Ну, от, кроки. Хтось іде на сигнал.
До спальні входить чоловік у чорному одязі і чорній масці. Оце так номер! Його я не бачила, звідки взялось це опудало? І що тепер робити? Він схожий на грабіжника, але ж тут це в принципі неможливо!
— Так, Елізо Климковська, ви мене не послухали. Я ж радив вам повернутися до підвалу. Чому ви так не зробили?
Він знімає маску і на мене дивляться холодні сірі очі. Його обличчя наче складене з гострих кутів: гострий ніс, гостре круте підборіддя, вилиці. От клоун, це ж треба!
— Чого ви смієтесь? — йому не подобається, що мені смішно, та що ти мені зробиш? Хіба що застрелиш. У нас вільна країна, і я сміятимусь тоді, коли мені того схочеться.
— Ви схожі на героя американського бойовика. Ну, наче з рекламного ролика вискочили!