— Якщо це комплімент…
— Ні. Це просто страшенно смішно!
— Олесь мав рацію, ви непередбачувана істота. І небезпечна, як тарантул.
Я що, схожа на павука? Який нахаба!
20
— Ви розумієте, що зірвали нам операцію? Через вас загинув лейтенант Огієнко. І ви маєте нахабство сидіти тут і щось вимагати?
Я таки добряче вмію діставати людей. На що вже полковник Слісаренко людина витримана, і ось, милуйтеся, людоньки — аж піниться від люті. Господи, як він схожий на стандартного американського кіногероя! Десь я навіть бачила схожу вивіску, здається, в «Міцному горішку» з Брюсом… Так, звичайно ж! Там був такий типчик, грав полковника-терориста, як його? Не згадаю. Та мармиза була така сама. Полковникові варто спробувати себе в Голівуді.
— Ну, от, чому ви знову посміхаєтесь?! Що смішного я сказав?
— Полковнику, Ліза навмисне вас дратує. — Рудий смокче каву і розважається, споглядаючи сварку.
Ми сидимо в казенній норі, що тут таке розташовано, я не маю ні найменшого уявлення, та нам дали поїсти і запропонували кави. Я терпіти не можу каву, та вибору немає. Отож я нічого не п’ю, а Рудий прикінчив уже третю чашку. Це страшенно шкідливо для здоров’я, він чудово це знає, та все одно п’є ту гірку отруту. Нічого, в майбутньому я позбавлю його цієї шкідливої звички.
— Якщо ви вважаєте, що я стану потурати вам, як потурав Огієнко, то ви помиляєтесь. Це просто нахабно з вашого боку — отак поводитись у той час, коли…
— Полковнику, ви прекрасні в гніві, вам цього ніхто не казав? Даремно ви намагаєтесь звинуватити мене в тому, в чому немає моєї вини. А вже сказати, що Олесь загинув через мене, просто жорстоко з вашого боку. — чекай, любчику, зараз я влаштую тобі виставу, за всіма правилами.
— Тільки не треба плакати! Ось, візьміть серветку…
— Вдавіться нею, полковнику. Якби не ви, не ваші ідіотські ігри в секретність, Олесь досі був би живий. Якби ви дозволили йому втаємничити нас в те, що відбувається, він би проінструктував нас щодо машини, і все було б добре. А так… І ви ще смієте звинувачувати мене? Моє життя пішло шкереберть, а я навіть не знаю, що відбувається. Ви використовували мене направо й наліво, ви підставляли мене, як вам хотілось, а тепер ви не бажаєте пояснити, заради чого? Ви це маєте на увазі, називаючи мене нахабою? Я все правильно зрозуміла?
Мій голос набирає обертів, я знаю, як це діє на людей. Чоловік, навіть найміцніший, не терпить, коли йому говорять, що він винен, особливо якщо він і сам це знає.
— Послухайте, Лізо, адже ви самі приховали від нас…
— Ах, я приховала? Покажіть мені такий закон, де було б написано, що я повинна допомагати вам і виконувати за вас домашнє завдання? Нема такого закону. А от ви мали б захистити нас, та якби я сама не подбала про все, нас би вже загребли десь на звалищі — і спокій голові.
— Ви перебільшуєте.
— Нітрохи. Хіба ви не бачили, що вони зробили з Олесем? Чи ви гадаєте, що нам би поталанило більше? Особисто я сумніваюсь у цьому. Тому давайте, розказуйте. Не треба мені їздити по вухах, це вже мені набридло.
Він замислено тре щоку, на якій вже встигла відрости світла щетина. З одного боку, він розуміє, що я цілком маю рацію, з іншого — його давить жаба, що він повинен розголосити секретні відомості такій ненадійній особі, як я. Власне, вибір у нього є. Він може або розповісти нам усе, прийняти нас до гурту і продовжити почату гру, або ж запроторити нас кудись, де козам роги правлять — але тоді він не буде впевнений, що ми не втечемо і не встругнемо щось іще. А ще в мене є небезпідставна підозра, що він із великим задоволенням просто вбив би нас — задля збереження секретності, та чомусь не робить цього, і я хочу знати, чому.
— Добре. Власне, ви непогано попрацювали, я проглянув документи, що тут у вас. Тепер багато що стає зрозумілим…
— І що саме?
— Як ми й підозрювали, зв’язок між громадянкою Вольською і двома чоловіками — Климковським і Носиком, а також наслідки. Також стало зрозумілим, чому Ольга Климковська переслідувала спочатку названу дочку, а потім вас, Елізо. Ми зв’язались з нашими німецькими колегами, і вони підтвердили, що Ольга багато років шпигувала на користь Німеччини. Власне, її ім’я не Ольга. Вона — Марія Андріянівна Орловська, дочка фабриканта Орловського. Її родина виїхала до Німеччини, де народилась Марія — Ольга. Там вона пройшла шпигунську школу і її закинули до СРСР у 1938 році — так, вона була старша, ніж здавалась. Ось такі справи.
— А чому вона не повернулась туди, до Німеччини, після війни?
— Її б одразу ліквідували. У КДБ були величезні можливості, і вона розуміла, що не знала б спокою ні секунди, чекаючи пострілу чи ножа в спину.