— Ну, що, готові? — Слісаренко оглядає нас і залишається задоволеним. — Зовсім інша справа, тепер ви не схожі на волоцюг. Добропорядна пара. Час їхати, літак чекає.
— А ви теж полетите? — а як же Вірочка, красеню? Вона ж тебе зі світу зживе.
— Я нізащо не пропущу такого. — Слісаренко мружиться, як ситий кіт.
Машина везе нас сонними вулицями. Ще темно, та вікна вже освітлені, люди збираються на роботу. Я пам’ятаю, як жахливо вставати зранку, йти в душ, а він колеться, голова болить і найбільше хочеться, щоб настав Апокаліпсис і весь світ провалився десь поглибте. Тоді, може, якось можна буде виспатись. Я ще й за це не люблю зиму — за оці темні незатишні ранки.
— Проходьте, будь ласка.
Нас ведуть, оминаючи кордон з детектором металу. Це й добре, я не люблю, коли хтось торкається моїх речей — хто-зна, які там мікроби на чужих руках, або навіть грибок! Та сьогодні нас не чіпають запопадливі митники. Слісаренко веде нас до невеличкого літака. Чесно кажучи, я ще ніколи не літала, але завжди вважала, що літак має бути більшим.
— Не бійтесь, Лізо. Ми ж із вами!
Це так, наче чиясь присутність зможе зарадити, коли літак вирішить упасти.
— А тут є парашути?
— Є. — Слісаренко сміється. — Та пострибати нам не вдасться, будьте певні.
Одне добре: в салоні цього літака тільки ми втрьох і стюардеса. Ніяких тобі арабів-камікадзе з кілограмом вибухівки за пазухою, ніяких терористів… Хоча хтозна, що там за пілоти, може, вони співчувають талібам. Чорт, я просто боюсь літати. Якби Він хотів, щоб ми літали, то дав би нам крила.
— Припини накручувати себе. — Рудий бере мою долоню і стискає пальці. — Соромно, ти вже велика дівчинка.
— Я хочу стати більшою. А якщо ми впадем…
— Он стюардеса несе сніданок. Лізо, тримай свій апетит на припоні.
— Але я голодна!
— Ти просто знервована.
Як на мій погляд, це одне й те саме.
Бонн навряд чи сподобається мені колись. Хоча тут не такий пронизливий вітер, а може, він просто заблукав між дзеркальними хмарочосами — не знаю, та неба тут немає. Я не люблю, коли немає неба, виникає відчуття замкненого простору. В мене з’являється клаустрофобія — серед оцих велетенських будинків і чужих людей, що поспішають кудись. Тільки озирнувшись довкола, я зрозуміла одразу: жити тут я не зможу.
— Як тобі це, Вадику?
— Нічогенько. — Рудий мружиться, роззираючись. — Та знаєш, це трохи схоже на штучну ялинку. Начебто і така, як справжня, а не те, нудно і нецікаво.
— Точно. Та по крамничкам я побігаю. Порівняю ціни, чи й справді все таке дороге?
Ми їдемо в лімузині, що подали для нас просто до трапу. Слісаренко про щось джерготить зі своїм місцевим колегою, а я знічев’я розглянулась навкруги. Звичайно ж, цікаво, та мені чомусь страшенно захотілося додому, а ще краще — до нашої сільської халупи, і щоб соняхи зазирали в вікно, а нахабний сусідський кіт сидів на столі, всунувши лапу до каструлі з печенею. Мабуть, це ностальгія, тільки щось дуже швидко.
— Влітку треба буде поцементувати доріжки на дачі. — Рудий теж засумував, от халепа. — Знаєш, люба, тут все якесь сіре, еге?
— Ну, це необ’єктивно. В нас зараз теж усе сіре, осінь, чого ти хотів? Може, нам ще й сподобається. Ми ж іще нічого не бачили.
— Маєш рацію.
Ми ідемо вулицями міста. Мені просто не віриться, що отак швидко можна опинитись у зовсім іншій країні… І я б іншим часом пораділа б із цього, але не зараз. Он невеличка кав’ярня, стилізована під старовину. Машина зупинилась перед світлофором, і я бачу, як за великими вікнами в затишному залі сидять літні жінки, охайно і стильно вдягнені. Вони п’ють каву і про щось гомонять, усміхаються… Он молода жінка з коляскою, в якій сидить дитинча в яскравій курточці. Он продавець сосисок — огрядний, у білому фартусі. Цікаво, які на смак ті сосиски, чи такі, як наші, чи ні? Обов’язково спробую.
Машина рушила далі. Вітрини магазинів, яскрава реклама, будинки, кудись поспішають люди, а онде старий на лавці біля входу в будинок — сидить собі і газету читає, а люлька димить, як вулкан. Повз нього майнуло кілька підлітків — на роликах, у яскравих куртках, вони сміються і щось вигукують. Загалом — ми всі схожі. І тут, у цьому чужому місті, теж живуть люди — п’ють каву, їдять сосиски і чекають хороших новин, либонь, вони тут таки є. Просто тут все по-іншому. Ось воно, еврика! Я вже знаю, чому все тут видається мені несправжнім.