***
Отже, я почала відчувати, що мені трохи затісно. Не знаю, як це пояснити... Чому всі говорять про те, що потрібно людині, але жоден — про те, що треба, коли є все потрібне?! Чому ніхто не підійшов до мене, не запропонував потрібного номера телефону? Наш шлюб виявився справжнім голландським сиром: дуже смачно та весь у дірочках. Згодом у кожній дірочці оселився свій біс.
***
О'к, рассказываю. Мне было скучно со своими одноклассниками, и им тоже было со мной скучно. Мне не хотелось пить с ними в местных кафе. И в парке — пить с ними в парке мне тоже не хотелось. Нет, дело не в том, что мне не разрешали пить, и не разрешали где бы то ни было задерживаться, и не разрешали долго гулять, хотя об этом я уже говорила, дело было совсем не в этом: мне и вправду не хотелось. Мне хотелось совсем с другими людьми. Мне всегда хотелось идти со взрослыми и умными, которые сильнее, мудрее и старше. О'к, вы скажите: губа не дура, детка. О'к, но идти я была готова куда угодно.
***
«Порожня кімната» — ця назва добре віддзеркалювала мій стан, якого повною мірою я так і не позбулася. У певному сенсі я вже давно застрягла однією ногою у багні. Хоча, мабуть, зараз я вгрузла двома ногами. Хіба могла я знати... Хіба міг хто-небудь знати... що я житиму саме таке життя. Ось, я дивлюся у вікно свого великого дому, здається, чоловіки у таких випадках йдуть у бар, напівпідвальне приміщення, дешевий стриптиз, з дешевим блиском неглибоких очей і дешевими стегнами, дешеві напівприкриті ротики... Я нікого не засуджую, мені зовсім не до того. Я не можу засуджувати когось лише через те, що сама так жити не можу. А якщо б могла — з радістю пішла б куди-небудь, чи будь-куди з тим, аби весело провести, згаяти час. Просто я не можу, і вдома мені погано, хоча мої знайомі вважають мене за приємну людину.
Лише коли я стою на сцені чи перебуваю в кадрі, лише тоді я відчуваю, і досі відчуваю, практично собою, я чую голос небес.
***
Учиться мне всегда очень нравилось, и я много училась. Да что там — я только то и делала, что училась. В школе, дома, вечером, ночью, на выходных. И мне всегда казалось, что я могу лучше. Еще лучше, это я просто ленюсь. Я ленюсь, говорила я себе, я могу больше. Тщательно перечитывала абзацы в учебниках, абзац за абзацем, по нескольку раз.
Я всегда помнила, что я должна стать успешным человеком. Я должна стать звездой. А первое правило успешных людей — умей работать, даже если рядом никто не работает.
Иначе придет мама и начнет ругать меня. Иначе небо рухнет на землю, придет Бог — и будет ругать меня.
Засыпая в 2 часа утра, я чувствовала себя вполне счастливой. Я училась, я делала все, что могла.
«Порожня кімната» — це трохи про тих жінок, які можуть віддатися першому-ліпшому. Вони не можуть знайти нічого, що було б серйозним запереченням. Я простую нічною вулицею, світять ліхтарі, повітря насичене дощем, який падав годину тому, у мене тихий настрій, в одному з будинків грає блюз, чудовий сутінковий блюз.
Назустріч мені йде чоловік. Здалеку видно, що він по-чоловічому ґрунтовно доглядає за собою. Здається, що навіть здалеку я відчуваю, я передчуваю, який у нього запах. Це якісь надзвичайно гарні чоловічі парфуми, щось цитрусове та свіже, безумовно, справжній чоловік має саме такий запах. Ми наближаємося один до одного, просто йдемо назустріч один одному, йдемо на зустріч. За два кроки перед тим, як випадково торкнутися його руки, перед моїми очима пропливають картини майбутньої ночі, він усміхається, я трохи сповільнюю кроки, і він також.
Ми заходимо до найближчої кав'ярні, замовляємо мартіні, усе більше дивимося одне на одного, ніж розмовляємо. Потім їдемо до нього. Він не одружений, удома в нього легке поверхове безладдя, якийсь час я сиджу на кухні.
Рано-вранці я прокидаюся, приймаю душ та їду додому.
Тому що я не можу відповісти на питання: чому ні? Відповісти нема чого.
Я справді не знала, як можна і що треба відповісти на це питання, хоча і була одружена. Я старанно виконувала роль жінки, у якої, можливо, десь глибоко всередині щось відсутнє. Якась деталь, дрібна, але надто важлива. І хоча я не зраджувала свого чоловіка, цієї деталі все одно не було. Можливо, вона й справді не існувала.
Таку роль мені довелося грати.
***
Не обязательно было меня контролировать: вряд ли бы мне когда-либо пришло в голову совершить что-нибудь плохое. Я жила далеко от школы — может быть, на расстоянии около 2,5 км, хотя сейчас мне кажется, что немного меньше. Как-то, уже в университете, я посчитала, сколько находила километров за 7 лет учебы, практически всегда я ходила пешком, потому что именно на этом участке пути транспорт был совершенно непредсказуем. Получилось что-то около 1045 км. Неплохо, правда? Как вы полагаете, это могло не отразиться на моем мышлении?