— Правда, — прошепотіла Влада.
Але так і не зібралася з духом сказати своїй близнючці, що останнім часом ця її принциповість просто бісить Антона.
На тебе великий попит, лялечко.
Ради Бога, я ж твоя дружина! — закричала вона, почувши це вперше, і потім ще повторювала, і не раз, і не двічі, що доводить неспростовно — ідіотка. Бог світився в очах мужа доларовими значками, і було ім’я його — Мамона. Чи любив її Антон хоч колись? Певно, спочатку думав, що любить, усі так думають. А потім йому захотілося свіжого м’яса. Ну не все ж тупих курок їсти, час від часу хочеться і качки.
Кляті спогади. Як завжди, невчасно, і Надійка чомусь згадалася, мабуть, переймається за неї, вони справді по життю нерозлийвода, що тут вдієш, дев’ять місяців попа до попи в одному лоні, не кіт начхав. Влада потерла пальцями скроні, аби трохи отямитися, і раптом подумала, що цей дивний юнак напевно сподобався б її сестрі. Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами — дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи — не надто часто — вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село — селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами — являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.
Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці — цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки — жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами — вже готова курага — притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.
Сонне царство… чи царство смерті?
Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше — в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка — маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?
Сказано — зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.
— Та холєра його знає, — сплюнув водій. — І я вам, жіночко, ось що скажу напевне — ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, — і дядько знову сплюнув, — ще, здається, й мотор полетів. Падло…
— А ви кардіопроктолог? — пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. — Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?
Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити — на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.
— Нє, вихователь, — дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. — За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.
Його очі сміялися — наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.
Вовкулака якийсь, — промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.
Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була — ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк — юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку — та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.
— Не озирайся, — скомандував хлоп. — Просто йди поруч.
— Йти поруч… куди? — вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.
— До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…
— Та нічого. Я… мені на мить примарилося…
— Знаю, — хлопець різко кивнув. — Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.
— Не треба, — Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. — Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так. це грубо.
— Ну, вибачай, але правда — це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них — у кожного з них — повна шафа кістяків за плечима.
Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.
— А у тебе — ні?
— А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?
— Ти й про мене так думаєш? — за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці — старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.
— Ні. Ти — особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.
Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.
— Як тебе звати? — спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався: