— Бобир.
Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась — також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!
— Справді? То ти в нас золотий риб?
4
Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка — ну гаразд, особа жіночої статі — може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм — хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! — і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь — скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.
І від цього Павлу Вільгельмовичу хотілося вити.
Ні, по суті, він також нікуди не поспішав. У вигнання, під яку відпустку воно не було би замасковане, чи за свій рахунок, чи за чужий, а чи взагалі, за власним бажанням, нормальні люди не квапляться. Та й що робити там, у Зоряному? Горобцям дулі крутити? Але краще вже там, на місці, у невеличкому пансіонаті, де чарівна та люб’язна хазяєчка зварить кави вранці і спече на вечір смачний пляцок, аніж тут, бозна-де, бозна з ким, і не знати, як надовго. Немов прокляття якесь. Хоча… чому «немов»?
Я тобі, лайдаче, сучий сину, тамті євро в гріб покладу! Бодай тебе грім побив, що ти мені єдину доню стратив! І хто мені очі закриє, як мій час прийде, га? Хто мене пом’яне, хто заплаче над могилою? Ой, дитино моя срібна, та була б я краще не дождала, щоб тебе ховати, дівчинко моя, ружа нерозквітлая… Та не буде й тобі життя доброго, чуєш мене, поганцю? Ніякого життя не буде, у пеклі горітимеш!
Павло здригнувся. Як вона верещала! Не своїм голосом горлала, аж заходилася. Її всі чули, усі, не лише він. Уся лікарня, увесь Зміїв, та, й певно, всі гори і полонини. А вже що вона молола, й на голову не натягнеш. Він старався не слухати, а, точніше, не дослухатися, та хоч би й вуха воском заліпив — не зарадило.
А що, як вона справді відьма? І усі ті голосіння-примовляння — все не просто так? І що, як вона…
Наслала порчу на твій «Порше»? Смішно.
Так смішно, що аж плакати хочеться.
Біда не ходить одна.
Тим часом, так нікуди й не додзвонившись, гладуха явно скинула кілька пудів своєї безтурботності. Поросячі оченята тривожно забігали туди-сюди під безбарвними віями, білясті бровенята засувалися вгору-вниз, доки їхня володарка щось шепотіла над мобільником — не інакше, як молилася. Павлуша хмикнув, дістав свій айфон-4 від Аррlе, перевірив — зв’язку не було. Жодної мережної рисочки. Так що не світить їй, цій принцесі на бараболі, поцвірінькати про життя-буття з подругою… утім, йому — теж. Але в нього наразі немає ані подруги, ані бараболі.
Не по-осінньому теплий вітерець доніс дзвінкий дівочий сміх з-під того дерева, під яким улаштувалися руда і панк із зачіскою, як у скаженої моркви. Павло скривився, наче жуючи лимон. Ну, й що вона в ньому знайшла, у тому вишкварку? Худе, як глист, і таке саме шкодливе та капосне. Лише токсинами все навколо себе насичує, а дівчина, ти ба, сміється. Солодка парочка була надто далеко, аби Штос міг розгледіти щось на їхніх обличчях чи почути, про що вони говорять, але терпка хвиля ненависті до них, до їхніх радощів, які він не міг ані зрозуміти, ані поділити, хвиля кольору крутої гірчиці, і така ж сама на смак, вихлюпнулася десь із нутра в шлунок, і дійшла до горла. Жовч… от же курва руда! Усі баби — курви! Та пусте, іще не вечір. Ще побачимо, чиє гору візьме і що переможе, мудрість чи жовтороте нахабство. А жінки, хай там як, люблять старших, досвідчених чоловіків, заспокоював себе Штос, ковтаючи гірку слину і десь у глибині душі розуміючи, що його досвід — це товстий шар кетчупу на м’ясі з душком.
А рудокоса явно не з тих, що вживають смердюче.
Юля собі ходила. Ніхто її не зупиняв, Геник добре все прорахував, і тямив, що дітися їй нікуди, тому стовбичив біля поламаної маршрутки, час від часу перемовляючись про щось то з водієм, то зі старезною бабегою, сповитою хустками, наче мумія — бинтами. Чорновусий теж стояв і злився на весь світ, хвойда з готом десь шаснули, дебела тітка кудись телефонувала, а Юля рухалася по колу, підсвідомо збільшуючи його радіус, аж доки не опинилася на хитких сходах, що вели до сільмагу, і завмерла на ґанку, міркуючи, чи не зайти до крамниці. Власних коштів не мала геть зовсім, Геник вигріб усе, до останньої копійки, забрав також паспорт, права і коштовності — господарю ломбарду не з чуток відомо, де беруть гроші зневірені бідолахи; але можна зазирнути, поцікавитися, чим крамарюють у цій глушині. Зрештою, просто подивитися. Завітати, як до музею.
Як куди?
Добре-добре, востаннє вона була в музеї в шостому, здається, класі дуже середньої школи, а чи в сьомому… ну то й що? Де написано, що всі мусять бути однакові? Мусять хотіти одного й того ж самого? Вірити в одного Бога, жити за одним стандартом… Де?
Ніде. Але тих, хто йде проти течії, не люблять. Їх терпіти не можуть, принижують, знищують або здіймають на кпини — хто як може, той так і знущається. Ось і вона тепер розплачується за свою індивідуальність. За те, що не така, як усі.
Насправді їй тоді не поталанило, та й фертик. Хто міг передбачити, що, попри райдужний прогноз погоди, піде дощ, а Геннадій повернеться додому, бо забув парасольку? Він, який ніколи нічого не забував, викликаючи своєю перфектністю гострі напади неповноцінності в дружини! Хто міг уявити, що, побачивши Юлю в куртці та з дорожньою сумкою в руках, спитає, куди це вона зібралася (після десяти років спільного життя, де навіть місця не було таким питанням), а, почувши у відповідь вельми правдоподібну брехню, не повірить власним вухам? Що проведе її до лікарні і, увірвавшись до кабінету чергового хірурга, поцікавиться, що, в біса, таке, з його парою? І, нарешті, хто міг знати, що, дізнавшись правду, він стане дибки, як скажений огир?! Не вона, принаймні. Т а к и м вона Геника ще не бачила. Прикро, звісно, що за три з половиною тисячі днів та ночей вона так і не вивчила того, з ким жила, їла і спала, кого кохала, чи вважала, що кохає. Прикро, проте слід визнавати свої помилки. Щоби не повторювати.
Я для нього матка, та й усе. Квочка. Він сам так сказав, і, Бог свідок, цілком серйозно. Він був… став таким жорстоким. Краще б він побив мене. Краще б зрікся чи завів коханку. Але так… безжально, безсердечно… заявив, що я — убивця! І що сам… що в разі чого сам мене уб’є, таким самим чином, як…
Юля схлипнула. Навіть думати далі було нестерпно. Біль гострими списами пронизував тіло і різнобарвними блискавками спалахував у очах. Дуже повільно, маючи повне враження, що рухається на милицях, жінка спустилася зі сходів і побрела назад, до автівки. Скоріше б її полагодили. Скоріше б вони рушили — хоч куди. Рух трохи тамує біль, а дорога лягає, мов просочена миром пов’язка, на її зранену, засмальцьовану душу.
Наближаючись до чоловіка, Юля мимохіть утягнула голову в плечі. Висока і цибата, в куцому картатому пальті — збиралася ж бо поспіхом — вона здавалася собі зовсім крихітною та жалюгідною, наче Аліса, що не має і не матиме жодного захисту від божевільних, страшних див чарівного Задзеркалля.
— Ну давай же, давай, — шепотіла Ксеня, відчайдушно тицяючи пальцем у згаслу клавіатуру мобільника. — Та вмикайся ж, трясця тому всьому!
Телефон мовчав, а ось Ксені мовчати не хотілося. Їй хотілося вити. Мало того, що маршрутка беркицьнулася на півдорозі до хати, мало того, що мережі тут практично не було, ще й мобільний вимкнувся. Батарея сіла, а Ксеня, як завжди, забула її зарядити. І зарядку теж забула. Що й не дивно. Маючи трьох дітей, дуже швидко починаєш забувати і своє ім’я.