Вона стала вбивцею слів.
Слова також злітали з уст людей, лунали з гучномовців, гніздилися в слухавках, весь простір, здавалося, виповнений ними, але нічого, крім коливання повітря, вона вже не відчувала, навіть не усвідомлювала це як звук, бо поняття звуку потрібно було б сформулювати, а вона розпрощалася з формулюваннями, формальностями, формулами, категоріями. Горе мені, гори мої! Вона слухала голоси людей так само, як і голоси птахів, так само, як і будь-що інше — завивання сирен, шум дощу чи тріпотіння крил нічного метелика (моторошного, кольору обгорткового паперу метелика, званого великою гарпією або ж CERURA VINULA), котрий залетів на світло і втрапив у шкляну неволю абажура. Тепер жоден педагог не дав би собі з нею ради, бо скільки б не повторював він «ма-ма, ми-ла, ра-му», для неї це було б щоразу нове звучання, розділене інтонацією, часом, тими непомітними змінами, що сталися з плином цього часу в повітрі, в структурі речей, у прихованій натурі довкілля, а також тими незначними метаморфозами, котрі б відбулися з нею самою чи з її гіпотетичним учителем, чия гіпотетичність, зрештою, ніколи не перейде межі реальності.
Відколи речі позбулися назв, світ мовби втратив рівновагу, зісковзнувши по дзеркальній поверхні очевидця в безодню сваволі й безумства. Події не вибудовувалися ні в послідовність, ні в сюжет, залишаючись шматками подертої кіноплівки — кожен наступний кадр невловимо відрізнявся від попереднього, але разом вони не складали жодної видимої цілості. Раніше вона б усвідомлювала, що простує лісом, долаючи спротив похилого рельєфу, ухиляючись від гілок, вдивляючись у непевне світіння, що вже проступало між стовбурами. Тепер же кожної миті відбувалося надто багато змін, аби можна було уявити собі щось спільне в доторках трав, пахощах листя і хвої, подихах вітру, шелесті вітру, чулості вітру. Шкала відчуттів робилася все прецизійнішою, сягаючи у виміри найелементарніших рухів. Все, що вдавалося зафіксувати, відразу втрачало свою актуальність, навала чергових вражень поставала новою незнаною дійсністю, котру доводилося осмислювати щоразу від початку.
Він
Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля — безконечно вперте і безконечно довге — ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня»[16], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде — тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною — (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) — він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним — навіть мені мало що відомо про остаточність, — але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).
16