— Ну от і славно, — підсумував Марк. — Виберете в бібліотеці, що вам припаде до душі. А ми продовжимо.
Нарешті таки надійшла черга офіціанта (офіцера?) — таксиста (танкіста?) — резидента (президента?).
У цього присуд виявився навдивовижу лаконічним:
«Продовжувати виконання службових обов'язків» (визначену кубиками комбінацію цифр чомусь ніхто не зауважив).
Оф.-так.-рез. одягнув, невідомо звідки витягши, шолом хокейного воротаря, різко викинув уперед руку й вигукнув: «Служу народу батьківщини». Чиєї саме батьківщини, уточнювати він не став.
Марк спроквола зібрав зі столу кості, що порозкочувалися від тайнякового заповзяття в різні кінці столу, і зупинився в задумі. Настала його черга.
— Попрошу всіх вийти, — тихо сказав він.
Присутні рушили до виходу, здивовано переглядаючись. Я разом з усіма.
— А ви, Леоне, залишіться, — звернувся він до мене.
Коли зала спорожніла, Марк акуратно виставив на стіл кубики двома шістками догори й сягнув по відповідний конверт. Він довший час не розпаковував його, очевидно вже наперед знаючи зміст адресованого йому дванадцятого послання. Потім, зіґнорувавши срібний антикварний ножик, усе-таки обережно надірвав конверт по краю і витягнув пожмакану затерту картку. Мигцем оглянувши, запхав її назад і, скориставшись сірниками, що лежали на столі, підпалив листа. Він дочекав, поки вогонь мало не обсмалив йому пальці, і поплювавши на недопалок, кинув у шухляду. Потім звернувся до мене:
— Допоможіть мені, Леоне.
Ми підійняли стіл і перенесли його на середину приміщення. Марк поставив зверху один зі стільців і попросив мене зняти люстру.
— Не бійтеся, вона не під'єднана до струму.
Сам натомість подався в інший кінець зали й почав порпатись у величезній дерев'яній скрині. Поки я розмотував ізоляційну стрічку та відкручував дроти, він викидав зі скрині різне лахміття — якийсь подертий одяг, строкату постіль, пакунки, іграшки, ялинкові прикраси, грамофонні платівки, карнавальні маски, хірургічні інструменти, інше дрантя. Закінчили ми майже одночасно. Коли люстра вже лежала на підлозі, він видобув із надр дубового вертепу товстезну линву, схожу на гімнастичний канат.
— Ви вмісте в'язати морські вузли? — спитав байдуже.
— Ні.
— А звичайні?
— Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.
— Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.
— А як же мій жереб? — спантеличено промимрив я.
— А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, — кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.
Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.
— А як же ви? — мимоволі вирвалося в мене.
— Я ж сказав, ідіть, — раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. — Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stąd! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!
Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.
Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності — забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТv-шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTER чи HAUTE COUTURE — ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць — не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.