В «Подвійному Леоні» в повній мірі представлені лише дві полярні, фундаментальні в системі міфологічної світобудови стихії — вода та вогонь.
Вогонь виступає як однозначно есхатологічний символ («Син літньої ночі») та як сила руйнівна і, в той же час, цілюща, очищаюча. Вогонь для Леона — це передовсім апокаліптична енергія, вееохопне начало світу й інструмент його нищення, але так само єдиний спосіб позбутися диктату матеріального макросвіту шляхом його «деконструкції» в первинний матеріал космогенези. У вогні гине будинок Леона — єдине, що пов'язує його з екзотеричною життєвою системою координат (згадаймо: радикальніший Воццек готувався до аутодафе), — в результаті чого герой опиняється в «місцях, про які нізащо не скажеш „тут“, чи навіть „десь“, а хіба лиш „ніде“ та „ніколи“. Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, а, крім того, позбавлені елементарного смаку […], були тепер його довічною оселею» (розділ «Never Say Never Again»). Тобто очищальна функція вогненної стихії зводиться до того, що Леон отримує примарний шанс почати життя, заклавши в нього власну, ніким не нав'язану систему відліку. На жаль, він не може скористатися цим шансом — його свідомість (яка дісталася «нізвідки» у цей світ), засмічена хибним досвідом і профанним знанням не спроможна очиститись, блукаючи в лабіринтах власного рефлексійно-флективного мовлення, що вироджується у своєрідний приватний volapük.
Вода в семантиці «Подвійного Леона» займає особливе місце. На відміну від народної традиції, в якій жоден із водяних символів не монолітний (море, ріка, озеро, джерело, колодязь, дощ виділяються класичним міфознавством в окремі категорії), Іздрик трактує воду як стихію взагалі, як першооснову всього сущого, еквівалент первинного хаосу. В той же час вода — всепроникаюча субстанція, життєдайна сутність, інтегральна єдність. На відміну від «Воццека», де вода наділена виразними есхатологічними ознаками (розділ «Велика вода»), «Подвійний Леон» трактує воду як єдину прийнятну форму матерії. Він прагне перебрати її властивості, здобути плинність, аби, відкинувши дискретність тілесності, цілковито з'єднатися з об'єктом свого кохання, опанувавши таким чином і власну сутність (розділ «Трансильванський транс»). Вода також виступає парним аналогом крові («кров — це імператив», ibid), що пов'язує міфологію «Леона» з традиційними повір'ями, опертими на єдність космогонічного та ембріогонічного міфів, та засвідчує очищувальну та замикальну функції води.
«Водяна» модель світу за Леоном — це певна магічна універсалія, позбавлена чітко окресленого центру, тобто центр її позасиметричний, від нього немає відліку ні «праворуч», ні «ліворуч». В цьому одна з причин «статичності» Леона на противагу «мультикінетичному» Воццеку. Леон прагне перебувати водночас «всюди» і «ніде» в той час, коли Воццек з останніх сил намагається бути «тут» і «тепер». Немає сенсу нагадувати, що обидвоє врешті-решт зазнають поразки.
Таким чином бачимо, що Іздрик в «Подвійному Леоні» немовби творить дзеркальну щодо «Воццека» панораму світобудови — вода в певному сенсі перебирає функції вогню і навпаки.
Цікаво, що дві інші фундаментальні стихії — повітря й земля в цій книзі фактично не фігурують в якості міфологем. Земля як субстанція, наділена незвичайними властивостями, з'являється лише в епізоді будівництва храму (розділ «Never Say Never Again»), однак цей образ не отримує подальшого розвитку. Повітря і земля, що є чіткими орієнтирами «верху» і «низу» просто відсутні в позбавленому координат світі Леона.