Степан Рев'якін
Поєдинок у Чорному лісі
Один замість десяти
Хурделиця не вщухала дві доби.
Місто було геть завалене снігом. Високі тугі кучугури сягали вікон. Будівлі од того здавались приземкуватими, принишклими од снігової лавини, що зринула з небес. До них пролягли глибокі хідники, справжні снігові траншеї, з яких виднілись лише голови перехожих.
На світанні, коли охриплі вітри врешті припинили відчайдушне змагання між собою на силу і спритність, коли запала дзвінка тиша навколо, місто наче воскресло після тривалої облоги — завирувало, загомоніло. Сніг виблискував блакитнавим сяєвом, дерева, занесені аж по нижнє гілля, були схожими на фантастичні створіння, відлиті з плавкого стеарину. Вони наче аж повпирались напруженими вітами в гойдливу білу порохнечу, щоб не пірнути в неї геть з верхівками, а втримавшись на непевній поверхні, тішились з того, що вистояли, що мали змогу тепер дихати терпким морозяним повітрям.
Люди, прокладаючи в тугих заметах мурашині лабіринти своїх щоденних походеньок, перегукувались. Голоси веселі, лункі. Десь надсадно гула автомашина, буксуючи в пухких завалах снігового борошна. Дядько в дебелому довгополому кожусі кричав на бідолашного коня, запряженого в широкі сани, котрий, провалившись у сніжну кришанину аж по груди, силкувався стати дибки, щоб вивільнитись з несподіваного полону. Кінь був вже добряче наморений, він харчав і злякано зиркав нетямущим оком на дядьків батіг, а дядько, стоячи в повен зріст у санях, смачно лаявся і безпорадно роззирався навкруги.
Майор міліції Максименко, прошкуючи сніговим коридором до обласного управління, зупинився біля спантеличеного злою пригодою візника. Рушив до саней, пірнувши в сніг по пояс.
— Розпрягай, дорогий, свого вороного, бо й сам од марної лайки упрієш і коня загубиш, — звернувся до дядька, котрий дивився на нього принаймні як на господнього посланця, що спустився з неба, аби його порятувати. — Стрибай зі свого хазяйського престолу, не бійся, не загубишся… Поможу!
Дядько зняв кожуха, недбало кинувши його на сани, і слухняно скочив у глибокий замет. Заходився розплутувати віжки і посторонки, стиха буркочучи незлі прокльони на лиху погоду і на свого незгарбного одоробла, котрого ліпше було б здати на миловарню, бо все одно з нього ніякого зиску, крім халепи, як оця, і податку, котрий не знати чим й платити при слабосиллі цієї здохлятини… Кінь, чуючи гнівний настрій господаря, сахнувся од нього, а Максименку піддався, і той спритно розгнуздав його.
— Нащо ж тримаєш, коли з ним одна морока? — спитав, погладивши спітнілу шию коня. — Хитруєш, вуйку?
— Най йому трясця, такому хитруванню, — озвався дядько, насторожено зиркнувши на рятівника в міліцейській формі.
— В спадщину дістався ще лошаком… Скільки походив біля нього, покрутився, най його мамі і тату! А прибутку з нього — пальців однієї руки стачить порахувати той дріб'язок…
— Чого ж у колгосп не здаси? В колгоспі ж коні потрібні… Хитруєш, вуйку! — суворо мовив Максименко. — Прибіднюєшся… Безневинну тварину марне гудиш…
— А вже який є, та мій, — примружився дядько на докір.
— Най буде! Куди ж мені тепер з ним? — взяв вороного за вуздечку.
— Сани лишай тут, кому вони потрібні, — мовив Максименко. — А коня прикрий бодай кожухом своїм справним, бач, як упрів… Та пішли зі мною, у нас в конюшні місце знайдеться, перебудеш зі своїм одороблом, як величаєш цього зрештою непоганого коника, доки сніги вляжуться, шлях налагодиться… Відлига, по всьому видно, буде, хоч нині і морозець…
— Еге ж, перебудеш, — розважно мовив дядько. — А за постій з яких грошей платитиму? Коли ще відлига! Намело ж, хай його мамі, світку білого не видно…
— Та вже дам вам безкоштовний притулок, — усміхнувся Максименко. — Ходімо зі мною! А ти здалеку?
— З Крутого, — накинувши на коня ряднину і вдягнувши свого кожуха, рушив дядько слідом. — Хутірець дворів на двадцять… До колгоспної садиби — ходи та ходи… Без коня ніяк не можна…
— Чого ж вирвався за такої негоди?
— Базарювати приїхав, а воно як закрутило хугавицю, то ледь пересидів на базарному дворі… А сьогодні рушив, думав, проб'юся, та де там! — зітхнув дядько. — Оце побазарював! Картопля померзла, здав державі, мо' хоч свиням знадобиться чи на патоку буде придатна — солодка ж… Одні збитки, така лиха година трапила! — сплюнув він.
— Колгосп у вас гарний? — спитав Максименко, аби припинити дядькові теревені про збитки. — Справне господарство?
— Та колгосп, як колгосп, — буркнув дядько. — А без власного господарства скрутно…
— І без власної шкапи? — кивнув Максименко на коня, що понуро йшов за своїм господарем.
— А так, — погодився дядько. — Хоч і нікудишній, а поміч…
— О-о, та ти вже й не гудиш його, — засміявся Максименко. — А бандерівці з вашим хуторцем не знаються? — посуворішав за мить. — Як там наш дільничний, має од вас підтримку? Бо ж один, сам знаєш, у полі не воїн…
— Не чуть у нас нічого лихого, — поспішно відповів дядько. — Воно, може, хтось із хуторських і вештається до лісу, та хтозна… То ж нишком…
— Нишком! — нахмурився Максименко. — Якби ви не мовчали, то й тишком-нишком нічого б не коїлося…
— А що я? Коли б знав будь-що, то не утаїв би… Най їх мамі і тату, тим лісовим привидам, одна тривога та горе лиш од них… Люди бояться їх, то й мовчечки сидять, а я чого ж, коб знав, сказав би, — заторохтів дядько.
— Тебе як величати? — глянув на нього Максименко прискіпливо, намагаючись помітити в його обличчі щирість, та дядько говорив, опустивши долу лице.
— Мусієм величати, — мовив дядько. — Мусій Батюк, а по-вуличному — Цвяшок… І дід, і прадід Цвяшками були… Спитайте на хуторі Батюка, тільки глянуть на вас, а Цвяшка враз покажуть…
— Що ж це ти, товаришу Батюк, — одразу зневаживши вуличне прізвисько дядька, мовив Максименко, ховаючи усміх, — як померзла картопелька, то одразу і про державу згадав… А як добра була, то покупців з гаманцями надивлявся… Виходить, як попав у біду, то виручай рідна держава?
— Може, і є моя вина, — присоромився дядько, — хотів заробити… Бо оті гаманисті не скупляться, як товар потрібен… Ну, а так здав за копійки, не пропадати ж добру… Не мав я злого на думці, товаришу начальник!
— Вірю, вірю, товаришу Батюк, — зупинився Максименко біля високих, кутих воріт управління. — От і прийшли… Запам'ятай: є таке правило у слідчих… Якщо безневинний надто завзято доводить свою безневинність, то не такий вже він безгрішний… Он кінь твій справді безневинний, то й мовчить собі… І дуже вірно робить… Це все, звісно, жарти, товаришу Батюк, але до колгоспу треба ближче горнутись, і до влади теж… Ну, заводь свого сумирного коника…
Вони зайшли на подвір'я управління. Черговий міліціонер козирнув Максименку.
— Ге-ен конюшня, — показав Максименко дядькові будівлю в глибині двору. — Веди і став свого кавалерійського красеня… Скажеш там, що це розпорядження майора Максименка… Я пізніше передзвоню черговому… Там його і доглянуть, і нагодують, все буде, як слід, не сумнівайся…
А сам можеш йти в своїх справах, увечері зайдеш, звелю, раз вже така пригода трапилась, щоб дали тобі місце в гуртожитку… Ну, веселіше, товаришу Батюк! Дякуй долі, ти ще й непогано влаштувався…
— Складаю найсердечнішу подяку, товаришу майор, — чемно вклонився Мусій, дивуючись і справді своєму везінню. — Я що… чим віддячу… Коли будете в Крутому, то гостюйте скільки знадобиться… Будь ласка, хати не жалко… Хоч і дітей маю цілу драбинку, од восьми до року — як щабельки тієї драбиночки, того й доводиться крутитись, як гедзю в ковбані… Але стріну і привітаю, як найдорожчого гостя…
— Ну, добре, добре! — усміхнувся Максименко. — При нагоді скористаюсь запрошенням… Бувай, товаришу Батюк! Розташовуйся.
На засніжених сходах будинку управління він дбайливо обмітав білі повстяні валянки-чобітки. Сніг порипував під ногами. «Правду мовив цей Батюк, — подумав Максименко, — відлига ще не скоро… Позамітало, позаносило дороги…» Він шкодував, що запланована на сьогодні оперативна нарада відтак відбудеться у вузькому колі, бо люди з глибинних районів не зможуть вчасно прибути. Може, хто і відважився подолати снігову навалу, та десь так і застряв по дорозі, як цей недолугий базарянин. Було б лише все гаразд з тими, хто необачно вирвався в дорогу! А нараду проводити треба невідкладно: в міністерстві чекають скорегованого по районах плану знешкодження і ліквідації націоналістичних банд. Вимагають рішучих, дійових заходів. Надто по виявленню розташування окремих бандитських загонів-боївок, так званих схронів. «Що ж, я маю свою задумку, — міркував Максименко. — Але послухаємо, що запропонують інші…»