Гелена зустріла їх у світлиці ошатно вдягнена, розрум'яніла.
— Свято яке чи що? — витріщився на неї Тетеря.
— Коли гості в хату, то жінці, хоч не хоч, а свято, — усміхнулась до Тараса Гелена і заходилась накривати на стіл.
— Який він гість? — поплескав по плечах Тараса господар підкреслено по-дружньому. — Свій він чоловік… Хоч і накоїв справ… Тепер мусить таїтись, як щур у погребі… Як тобі, Симоне, мій погріб?
— Файний, — усміхнувся Тарас, роззираючись довкола.
За хвилину Гелена запросила їх до столу, щедро заставленому наїдками, і всі троє підняли келишки, наповнені міцною самогонкою, і випили. Потім Василь налив горілку в гранчасті склянки.
— Ти, жлукто, може, спитав би гостя, чи можна йому такими волячими мірками, а вже потім наливав? — зауважила Гелена, метнувши сердитий погляд на Тетерю.
— Мені? Не турбуйся, можна, — відповів Тарас.
— Та йому й відра мало, а ти ще слабкий, — заперечила Гелена…
— Бачиш, жаліє тебе. Видно, сподобала… Але марні сподівання! Це тобі не Томась, царство йому небесне!
— Заспівав своєї, жлукто! — зиркнула на нього гнівно Гелена.
— Іди собі, — одмахнувся од неї Тетеря. — Без тебе обійдеться… У нас чоловіча розмова…
Гелена підкорилася і пішла до спальні. Тетеря ближче підсів до Тараса і щось тихо почав йому говорити. Потім вони ще довго пили горілку, аж поки Тетеря не захріп на лавці.
Тарас ще трохи посидів і, допаливши самокрутку, пішов у кімнату, де йому було постелене ліжко. Хотів заснути — не міг. З голови не виходили Зіна і син… Як вони там? Чи поїхали до Запоріжжя? Може, Максименко все-таки вмовив? Максименко… Ваня… Переживаєш, друже, тепер за мене. Думаєш, пропав десь Тарас, згинув, як торішній сніг. Ні-ні, він живий…
Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.
За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.
— Ти?! — здивувався Тарас.
— Я…
— Що сталося?
— Нічого, — Гелена приглушено засміялась. — Нічого не сталось… Просто прийшла до тебе… Ти не бійся, мій кадуб спить, як убитий… Ти повірив йому?
— У що повірив?
— Що у мене було щось з тим Томасем… Адже казав він тобі таке? Що помстився йому…
— Казав, — зізнався Тарас, розмірковуючи, чи не прислав її оце сам Тетеря, аби вивідати усе про нього. — Але що мені до того?
— Байдужа я тобі, — зітхнула Гелена. — А ти мені — ні!.. Чую я, що не такий ти, як вони всі… Не такий і край!
— Ще гірший, — жорстоко мовив Тарас. — Якби Томася не прикінчив твій ревнивець, то я б це зробив… Та й Василя б не пощадив… Адже в такій каші один закон: хто кого…
— Неправду кажеш, — м'яко мовила Гелена, горнучись до Тараса. — Ти не їхнього поля ягода… Я це зрозуміла одразу… Не бійся, Василь не такий тямущий, має тебе за бандюгу… А прийшла я тобі сказати правду про них… Про Василя і Томася… Скарб вони ніяк не могли поділити. То давня історія… — Гелена зашепотіла йому на вухо, обіймаючи гарячими руками розкуйовджену Тарасову голову…
— Цікаво! — хрипко мовив Тарас, вислухавши її розповідь. Одсунувся, і вона сиділа пригнічена, роздосадувана його незворушністю. — Спасибі за правду, якщо це так. Завтра у Василя спитаю…
— Він вб'є нас обох! — відсахнулась Гелена. — Тебе — щоб не було нового свідка, котрий знає про скарб… Мене — за те, що приходила до тебе і сказала…
— Порозуміємось, — буркнув Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність.
— Невже я помилилась в тобі? — спитала Гелена і тихо заплакала.
— Авжеж, помилилась! — глумливо відповів Тарас.
Перевірка
Мальва, зовсім як школярка, розмахувала портфелем і наспівувала якусь веселу пісеньку. Ще б пак! У неї радість: здала останній екзамен літньої сесії, і попереду кілька зовсім вільних тижнів. Дорогою пристав до неї бездомний пес, котрий, вихляючи хвостом, просив чогось поїсти. Дівчина спинилась, одкрила портфель, знайшла свій сніданок, який мати дбайливо загорнула в хустину, кинула окраєць хліба приблуді. Пес миттю проковтнув його. Спинився, очікуючи нової подачки. Не дочекавшись, побіг слідом за Мальвою. Біля цвинтаря зупинився, поскімлив і знехотя побіг назад.
— Ех, невірний! — докірливо гукнула Мальва в сутінки. — Злякався невже? А я нітрохи не боюсь ходити тут… Чого мені боятись?
Вона бадьорилася зумисне. Хоч і ходить вже п'ятий рік цією дорогою через цвинтар, та кожного разу, коли засутеніє зовсім, млосно стискається серце. Тут тиша якась особлива. І кроки, ген, як моторошно відлунюють у цій гранітній хащі надгробних плит.
Пройшла трохи і спинилась. З'явилось якесь лихе відчуття, що хтось причаївся за спиною. Прислухалась. Суха гілка тріснула ззаду. Мальва рвучко обернулася. Не встигла й крикнути. Хтось кинув їй на голову ковдру, колючою тканиною затулив рота. Вона вся заборсалася, але марно. Отримала в груди такого стусана — аж здалося, що спинилось шалено калатаюче серце. Принишкла. Відчула, як її, туго загорнену в цей ковдряний сповиток, кудись несуть.
В якомусь старому склепінні, де нудотно пахло цвіллю і старим мотлохом, її врешті розв'язали. Блискотіла свічка, од якої на брудних стінах метались страхітні тіні. Мальва ледь спромоглася розгледіти двох дебелих чоловіків, що стояли напівзігнуті над нею, одхекувались.
— Хто ви? — мовила Мальва тремтливим голосом. — Що вам потрібно?
— О-о, нам потрібно не так вже й мало! — реготнув один з незнайомців. — Сповідатися будеш, міліцейська хвойдо… Куди поїхав твій лягавий, з яким завданням?.. Скажеш все, як на духу, — пальцем ніхто тебе не торкнеться…
— Я ж нічого не знаю, — розгублено мовила дівчина.
— А хто ж знає? — замахнувся на неї здоровань. — Говори! — Кілька лютих ударів ногою в груди, в голову, і Мальва втратила свідомість. Коли прийшла до пам'яті, почула хрипкий голос.
— Раджу подумати… Коли не скажеш нічого про Басенка, кабиця буде твоїм старим. Підсмалимо як поросят… Ну! Говори!
— Я ж нічого не знаю, — простогнала Мальва. — Заклинаю усим святим: не чіпайте батьків… І вони нічого не знають.
Лавина лютих ударів зринула на безборонну дівчину.
— Може, й справді не сказав їй? — засумнівався один з бандитів. — Прикінчимо чи сама здохне? Хай, мабуть, конає… А тепер гайда смажити старих бовдурів.
Ці слова Мальва сприйняла вже крізь темний морок непам'яті.
Садиба Петльованих згоріла дотла. Даремно гончарівці бігали навколо палаючих будівель і прагнули врятувати зачинених господарів.
На Мальву випадково натрапив цвинтарний сторож. У ній ледь жевріло життя. Тільки через кілька тижнів дівчина спромоглася встати з лікарняного ліжка й вийти на вулицю.
Якось її провідала Рада. Подруги мовчки йшли яблуневим садом, що прилягав до лікарні, і важко було зрозуміти, що було в кожної на думці. Мальва несподівано спитала:
— Ти нікому не говорила, що Сашко іде у відрядження?
— Нікому… А хіба що? — уважно глянула на неї Рада.
— Розумієш, ті звірюки звідкись довідались, що його посилають кудись з особливим дорученням…
— Он воно що! — вражено зупинилась Рада. — Стривай, я, здається, Чернусі говорила тоді ж, після ваших відвідин…
— Давно він у тебе був?
— Після того вечора не навідувався… Він же далеко.
— Важко у це повірити, але про Сашковий від'їзд знали тільки ми… Ну, і твій Чернуха, виявляється, теж.
— Ні-ні! — категорично заперечила Рада. — Іван надійний… Він же колега твого Басенка. Ні! — не дуже вже й певно мовила вона. — Може, сам Сашко кому обмовився…
— Важко тепер судити, — сумовито мовила Мальва.
— Тобі треба взяти себе в руки. Горю твоєму вже не зарадиш… Згодом все з'ясується… Слідчі працюють зараз, може, й натраплять на слід бандюг… Тримайся! — спробувала втішити подругу.