Жигайло, приземкуватий, м'язистий чоловік, підійшов впритул до зв'язаного Яреми.
Допаливши цигарку, аж здалося, зашкварчала вона йому на масних губах, він вп'явся в Ярему каламутним зором.
— Я не заступлюсь за тебе жодним словом… Бо ти боягуз. Смаленим запахло, то ти ноги на плечі — і поминай як звали? Смерть свою ти знайшов своїми хитрощами… Смерть тобі!
Кілька бандитів мерщій навалились на свого колишнього ватага, потягли в кущі. Розляглось кілька пострілів. З Яремою було покінчено. «Отак і мене колись», — болісно поморщився Жигайло.
— Треба й самого Хмару перевірити, — загули бандити. — Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас — на згин… Ходімо до нього!
Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари — то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні — початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..
Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:
— На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?
— Ніхто! — певно відповіли дозорці.
— Тоді на лошаків і за мною!
Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.
На прийомі у Хмари
Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу — віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.
— Нащо? — обурився Тарас.
— Так треба, — спокійно пояснив Митрофан. — Порядок такий…
Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.
Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.
— Слава богу! — полегшено зітхнув Тарас. — Так і осліпнути можна.
— Пішли, — наказав Дикий.
Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.
— Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!
Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:
— Можете пройти!
Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:
— Сюди.
Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон — в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.
Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.
— Слава Україні! — хрипко гукнув Митрофан.
— Героям слава! — відгукнувся Хмара.
Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.
— То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? — суворо глянув на Митрофана Хмара.
— Він, друже провідниче!
— Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?
— Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…
— Знаю! — перебив його ватаг. — Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?
— Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.
Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений — бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.
— Що трапилося, Чернуха? — сполохано глянув на нього Хмара.
— Біда, друже провідниче! Біда!
— Яка?
— Я щойно з Їськовецького лісу. Збунтувалась Яремова сотня. Ярему застрелили… Бунтівники на конях галопують сюди.
— Хто очолює?
— Павло Жигайло.
— Пропустити всіх на березову галяву і висікати з автоматів. А Жигайла живцем доставити сюди, — розпорядився Хмара.
— Буде виконано! — метнувся бандит виконувати наказ.
— Стривайте! — несподівано зупинив їх Сокрута, і всі здивовано заклякли на місці.
— Треба розібратися, — пояснив Тарас Хмарі, котрий метнув на нього гнівний погляд. — Хтось та й винен у тому бунті… Посікти десять чи сотню людей — штука не хитра, а придбати їх, привернути на свій бік — завдання складніше… Але треба спробувати! Дозвольте без жодного пострілу, без жодної втрати наших примусити Жигайла і його хлопців знов служити Україні вірою і правдою?
— Зможеш?
— Спробую.
— Давай! Дорогу тобі покаже ось цей легінь, — Хмара вказав на довготелесого чоловіка з олов'яними очима. То був бойовик Стрибунець, знаний у банді як улюбленець Хмари.
Коли Тарас і Стрибунець на конях дісталися березової галявини, тут стояла тиша, від якої було аж лячно. Коні повільно ступали, мов пливли по високій траві, лишаючи на ній дві широкі стежки.
— З якого боку мають з'явитися? — спитав Тарас.
— Ген, звідти… А ось, здається, і вони… Чуєш, копитять? Ну, я, на всяк випадок, сховаюсь, а ти як знаєш, так і дій…
Ледь він зник в ялівці, як на галявину вихопились озброєні вершники. Тарас здибав свого коня і вистрілив угору.
— Слухайте, що я скажу…
— А ти що за один, щоб тебе слухати? Хмара послав? — оточили його бандити.
— Слухайте мене уважно! — твердо повторив Тарас. — Збожеволіли всі геть разом? Чи не здогадуєтесь ви, що на цій галяві будете всі до ноги посічені з автоматів?
Бандити присмиріли, боязко сахнулися від кущів.
— Не жахайтеся! — заспокоїв їх Тарас. — Без мого наказу не стрілятимуть. Але якщо ви не вгамуєтесь негайно, за вашу долю я не ручаюсь. — Тарас передихнув й продовжив. — Погано ви дбаєте про славу і волю України… Хто вас сюди привів? Ну! Хто? Нехай вийде вперед…
Після недовгої, але гнітючої мовчанки проштовхнувся до Сокрути міцно збитий чоловік.
— Я привів, — рішуче сказав він.
— Павло Жигайло?
— Так.
— Тебе чекає провідник, а людям накажи повернутися назад, до Їськовецького лісу.
Жигайло підкорився. Коли з галяви зник останній вершник, він приречено мовив:
— Ну, веди…
Їхали мовчки й повільно, кожний думав про своє. Сокрута в душі радів, що затія його вдалася. Стількох людей врятовано од смерті! Не всі ж вони безнадійні бандити, багатьом з них треба лиш допомогти стати на твердий грунт людського життя. Бунтують — отже, сумніваються… А відтак не все ще втрачено…