Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.
«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»
— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…
— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.
Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.
— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.
— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?
Тарас кивнув.
— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.
— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?
— Через живий провід.
— Дуже повільний.
— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.
Свої стають «чужими»
Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.
Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.
Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»
В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», — хмуро сказав він.
Шлях до мосту лежав через невеликий, але густий лісок, пагорби і широку, з соковитою травою, долину. Сонце вже сховалося, і лише його відсвіти кривавили далекий небокрай, що лиш вгадувався за темною смугою лісу. Присмерк вже виповзав з-під пагорбів і виповнював лісові хащі. Навколо стало якось незатишно.
Усі троє, скрадаючись у густих чагарях, благополучно пройшли ліс, спустилися в долину. Найперше, що вразило їх, — відсутність мосту, про який казав зв'язковий. Навкруги панувала тривожна тиша, аж лячно було чути шелест трави під ногами.
— Може, вернемось назад? — полохливо спитав Стрибунець, озираючись. — Не влаштували б нам тут веселеньку зустріч…
— Хто? — невдоволено глянув на нього Тарас.
— А хоча б і міліція, — висловив Стрибунець дивне припущення. — Щось тут не так…
— Ти що, блекоти об'ївся? Адже йдемо згідно паролю. Тож дорогу назад забудь, — суворо мовив Тарас. — А коли що — будем відбиватися. Плавати умієте?
— Я — погано. Цієї річки не подолаю, — заскиглив Стрибунець.
— Тоді тримайся отих очеретів. Що б не було, нам треба перебратися через річку. А там — ліс, наша оселя.
Але не зробили вони й десяток кроків, як над ними просвистіли кулі.
Всі троє попадали в траву, поповзли до річки. Тарас почув якийсь тупіт. Встав навколішки, оглянувся. З ліска, який вони щойно пройшли, бігли міліціонери. П'ятеро чи, може, й більше. Без сумніву, їх направив отой зв'язковий… Що ж робити? Як уникнути переслідування? Адже справжня робота, заради якої його послав Максименко, тільки розпочалася і може обірватися… А міліціонери все наближались… Ні-ні, він не повинен потрапити в руки до своїх, як бандит. Але й Стрибунцеві не дати відстрілюватись… Хтозна, може, він першокласний стрілець, даремно загинуть міліціонери.
— Слухайте, ви повзіть до очеретів, а я прикрию, — наказав Тарас і прицілився.
У міліціонера, що біг попереду, кашкета наче вітром знесло. Тарас вистрілив ще раз. Міліціонери розбіглися увсібіч, залягли в рівчаку і з карабінів стріляли прямо туди, де сховася Сокрута. Але Тарас, досвідчений розвідник, щохвилини міняв місце і водночас відступав до річки. Позаду лишалися метри. Не відставали і міліціонери. Вони навіть насмілилися здійнятись на весь зріст.
— Ви оточені! Здавайтеся! Вас помилують, — почув Тарас.
У відповідь він тричі розрядив свій «ТТ» і знову поповз до річки. Ось і берег, Стрибунець і Герасим встигли сюди на хвилину раніше, але без Тараса не наважувалися переправлятися.
— Ну, тепер у воду! — наказав Тарас. — І швидко!
Та коли вони виткнулися з очеретів, з протилежного берега на них посипався свинцевий град.
— Оточені! Так і думав! Попались на мушку! — вилаявся Стрибунець.
— Є порятунок, — мовив Тарас.
— Який?
— Вирізаємо по довгій очеретині — і занурюємося в воду.
— Захлинемось… Не вмію я…
— Не патякай, а дій, коли хочеш жити! — гримнув Тарас. А Герасим тим часом приховав у лозняку валізку з передатчиком і виламав собі очеретину. Через хвилину там, де зникли під водою троє лісовиків, тихо погойдувалися дрібні хвилі річки.
Коло берега, над очеретами стояли міліціонери і раз по раз прострілювали місцину, де, на їх думку, могли сховатися бандити. Потім кілька чоловік прочесали очерети. Бандитів ніде не було.
— Ми їх, мабуть, прихлопнули, і течія понесла трупи, хтозна куди, — висловив хтось здогадку. На цьому зійшлися всі. Облогу було знято…
Десь через годину Тарас підвівся з води, прислухався. Навколо — ні душі. «Досить бульби пускати!» — штовхнув Стрибунця, а потім Герасима.
Усі вилізли з води, дісталися берега, попадали на пісок, який видався їм надзвичайно теплим, віддихувалися, намагаючись подолати дрож у тілі.
— Годі! — підвівся Тарас. — До сходу сонця нам треба знайти надійний притулок…
Герасим почвалав до кущів верболозу, де був схований радіопередавач. Закляклою рукою ледь утримував важку валізу…
За півгодини дісталися лісових заростів. У яру назбирали хмизу, розпалили вогнище, щоб хоч трохи зігрітися. Стрибунець не радив палити багаття. Боявся, що міліціонери не встигли відійти далеко. Але Тарас не завважив його побоювання. «Без вогню нам після такої тривалої купелі все одно кришка!» — урвав Стрибунцеві боязкі розмірковування.
Грілись біля вогнища мовчки. Тарас відчував, як поволі тіло наливається теплом, як у кожну клітину прибуває втрачена сила.
Відтак, пригасивши ватру, рушили в дорогу.
Вже сходило сонце, коли вони вийшли на лісове узвишшя. Стрибунець, роззирнувшись довкола, радо сплеснув у долоні: