Хрипким од хвилювання голосом Тарас мовив слова відгуку, до болю стиснувши вуста, щоб приховати несподіване хвилювання. Зачекав, доки мовчазна і хмура Густя почовгала до літньої кухні, підсів до Герасима, обійняв його:
— Ну, здрастуй, дорогий товаришу! Виходить, це ти? Не сподівався на це аж ніяк…
— Виходить, це я, — в тон йому відповів Герасим. — От і порозумілись, Симоне Колибо…
— Двоє тепер нас, — втішено мовив Тарас. — Нарешті! Знудьгувався я за своїми серед тієї вовкулачої зграї. А ти у них давно?
— З часу війни, — зітхнув Герасим, — всього наслухався, набачився… Досі не розкривався. Перед твоїми мандрами по боївках одержав завдання од Максименка: будь що потрапити до інспекційної групи радіозв'язківцем…
— Хто допоміг?
— Дикий.
— Митрофан?
— Егеж, він має особливий вплив на Хмару. Його рекомендації було достатньо…
— Чого ж не назвався зразу? — спитав Тарас.
— Велено було в найкритичніший момент. Якщо такого не буде, то й взагалі не розкриватись… Весь цей час я мав зв'язок з Максименком… Передав координати схронів боївок Вітра, Берези, Ягнюка, Трояна і Змішила, склав донесення про озброєння бандитських загонів, про підходи до схронів… Звідусюди, де ми пройшли, наші мають інформацію… Сьогодні передам про Жигайла. Коли виходити на зв'язок?
— Хоч і негайно… Можеш працювати в клуні. Стрибунця не бійся, він все одно в радіосигналах нічого не тямить.
Вони говорили пошепки. Густа, наче дьоготь, пітьма огорнула подвір'я. Полотняна Герасимова сорочка ледь біліла невиразною плямою. Тарас шкодував, що не бачить його обличчя. Хотілося б глянути на Герасима вже як на бойового товариша, бо досі дивився на нього досить неприязно, вирізняючи лиш кам'яну незворушність грубого і, як здавалося, не пробудженого розумом обличчя ворога.
— Чого ж ти вирішив, що приспів найкритичніший момент? — поцікавився Тарас.
— Переборщив ти з відкритим текстом, — мовив Герасим. — Вірно сказав отой телепень: надто хитромудро… Накоїв би ти сьогодні справ, адже так? Його на той світ, а мене під пістолетом в ефір… Припустимо, що я назвав би пароль лише тоді… Стрибунця Хмара тобі ніколи б не простив, досить з тебе і Томася.
— Не вгадав. Його я й пальцем не торкнувся б сьогодні, лишив би тут на добу-дві, хай би оклигував… А з тобою вирушив би десь на світанні і в лісі… змусив би тебе розкритись…
— Виходить, я поспішив з паролем?
— Ні, вчасно… Тепер наші справи підуть пречудово. Координати схронів, мінних галяв мусимо уточнити, ти міг і помилитися…
— Топографія — моя стихія, — зауважив Герасим. — Не сумнівайся, все вірно…
— Як ти гадаєш, вірять мені там, у Хмари?
— Не дуже. Може, й послали тебе для остаточної перевірки… Бачив я перед нашою мандрівкою, як ця гнида Стрибунець кілька разів ходив до Хмари. Інструкції вислуховував, додаткові завдання… Цікаво, що тебе менше інструктували, ніж його… Дикий, аби вислужитись, а мітить він орудувати службою безпеки, щось понавигадував… Так що ти обережніше…
— Ні з місця! Руки за голову і не ворушись, бо порішу обох, — гримнуло раптом з пітьми.
Тарас похолов. Це був голос Стрибунця. Він стояв, обіпершись однією рукою об стіл, цілився на них з пістолета.
— Ти що, в своїй гарячці останню клепку загубив? — спробував прикрикнути на нього Тарас. — Опусти негайно зброю!
— Сволота! — вилаявся Стрибунець. — Довго ж ви таїлись! Я все чув! Вийшов по нужді, чую, — гомонять любісінько… Думаю, про що б так? Підкрався, і ледь вуха не скарлючились — ось, виявляється, які діла! Ну, начувайтесь! Марш обоє до хати, там покріпче розберуся, що ви за птиці… Та не здумайте брикатись — решето з обох зроблю…
Гелена
Відтоді, як Симон подався з Василем до лісу, Гелена зовсім втратила спокій. Ловила себе на думці, що душу її крає журба за цим ставним голубооким чоловіком, котрий так несподівано увірвався в її життя.
Дивний він і надто загадковий. Нащо так легко прийняв на себе вбивство Томася? І про от ту нічну розмову нічого так і не сказав Василеві. Пожалів її? Побоявся за себе? Дивний-дивний чоловік.
Усім своїм жіночим єством Гелена відчувала в ньому більше сердечності, порядності і людської доброти, ніж виказував він їх. «Хоче бути схожий на мого бовдура, то й кострубачиться, хоч це йому не до лиця, — думала вона про Симона досадливо. — А сам не такий… Не такий, не такий!»
Чоловіка свого вона не любила. Часто думала про занепащену свою долю. Хто вона йому? Служниця, покірна овечка біля вовка. До того ж, духовна жебрачка. Бо над усією її долею чатує його жорстока воля, а вона змирилась, не пручається, в усьому підпорядкована йому, кривавому злодію, п'яниці, розпутньому пройдисвіту. Ніколи не знала од нього ні справжньої ласки, ні найменшого прояву любові і поваги. Дивиться на неї, як на річ, що належить йому для того, щоб жилось йому зручніше і затишніше. А ще й оті хмільні дошкуляння, дикі ревнощі, брутальні образи, що брудом покривали її колись чисту і ясну душу. Іноді відчувала до нього справжню біологічну огиду. Ні, вона не була істеричкою. Жодного разу не показала вона йому страждання свого. Не чув він ні зітхань, ні ридань невтішних, ні благань її про милосердя. Не діждеться, проклятий кендюх! Вона горда, принижену гідність її він ніколи не матиме собі за маслак, котрий гризтиме і смоктатиме з насолодою його собача сутність. Вона жила фанатичною метою колись йому віддячити за все. Помститись за вік свій знедолений, за вроду пригашену.
Надто, коли з'явився в їхнім обійсті Колиба. Він перевернув їй душу, вселив у неї якусь неймовірну надію хоч на крихтину свого жіночого щастя. Куди вони забрали його? Де він нині?
Якось підслухала п'яну розмову Василя з Митрофаном Диким і похолола вся: вони не вірили, вони послали його по боївках, звелівши якомусь катюзі на півдорозі знищити його. Так принаймні вона зрозуміла їхню захмелену балаканину. Митрофан Дикий похвалявся, що виведе цього зайду Колибу на чисту воду, йому, мовляв, треба лиш помацати жабри запроданця Жигайла і ще декого. Тетеря пробував йому спершу перечити. Адже своїм доскіпуванням Митрофан кидає тінь на нього, бо ж він привів Колибу в товариство. Митрофан заспокоїв його, сказавши, що це ще нічого не значить, бо Колиба за ніс поводив і самого Хмару. Тому зовсім забракло нюху і зору. Першого-ліпшого пройдисвіта призначив інспектором боївок. Щоправда, він наказав Стрибунцеві пильнувати новачка і при нагоді зазирнути йому на саме денце таємничого його нутра…
Серце защеміло Гелені од почутого. Знала б, де цей дивак Колиба, подалася б туди, попередила його. Але піди взнай, куди вони його запроторили, по яких стежках пустили тинятись!..
Гелена навіть запросила стару циганку Магду, і та їй наворожила три бодні несусвітніх жахів. В найближчій час її, Гелену, чекає звістка про смерть близької людини. Сама вона одстраждає в одинокості і невтішності, доки не зустріне душевний спокій і забуття. За таке ворожіння Гелена не надто винагородила стару Магду, бо не цього їй жадалось почути з вуст циганки.
Якось Тетеря заявився вкрай стурбований і розлючений. Сказав Гелені, що Хмара відкликає його в ліс. Назавжди. «Все із-за цього триклятого Колиби, перед яким і ти крутила хвостом», — похмуро мовив він. «Не верзи дурниць, чоловіче, — зупинила його Гелена, — не міг він тобі злого вчинити, навпаки, твій гріх прийняв на свою душу». «Це ти про що?» — не збагнув Тетеря. «Про Томася», — відповіла з викликом. «Ото ж бо й є, що я повинився Хмарі, що таки я порішив того Томася, бо він був запроданець і крутій, а Хмара й подивувався, чого це Колиба так легко чужий злочин взяв на себе… Розумієш, ось так просто записався в убивники?… А ще й підозріла Колибина патріотична запопадливість… Його як послухати, то лиш він один і патріот, а ми всі пуцьвірки, поховані по коморах та льохах… Хмара і каже, що моєї конспірації після Колибиної з’яви не існує… Спробуй спростувати таке! Воно й справді, щось до мене сільська влада стала пильніше придивлятись… Вже двічі до сільради кликали, мовлять наче про житейські дрібниці, про се, про те, а чує ж моя душа: не для того викликали. Придивляються, мацають, чи не масний я десь збоку… Йду до лісу! Ти ж мені тут гляди…»