Вже місяць Гелена живе сама. Од Василя Тетері — ні слуху, ні духу. Та вона не журиться. Аж посвітліла на виду, перші пучечки зморщок вкруг очей, що з'явились нещодавно, наче розгладились, зникли. Очі сяють сподіванням чогось доброго. Одне її турбує. В сільраді їхнім подвір'ям і справді стали цікавитись. Викликали, питали про Василя. Сказала, що поїхав до родичів, коли вернеться — невідомо. Хоч хотілось всю правду про нього розповісти. Але побоялась. Не помсти Тетериних приятелів, ні. Лячно було їй, що її, чого доброго, ще за спільницю Тетерину сприймуть. Адже вона дружина йому. Знала давно, але мовчала. Як пояснити, чого? Пояснити можна, але хто повірить?
Про Симона Колибу згадувала з легким смутком, як згадують нещасливо заміжні жінки свою наївну дівочу любов.
Гелена прокинулась од легенького постуку у віконницю. Миттю підхопилась, спросоння розмірковуючи, хто б це міг бути такої пізньої години. Притиснулась до шибки. Мабуть, Василь придибався, най йому грець!
— Хто? — запитала глухо.
— Одчини, Гелено… Я…
— Невже Симон? — не тямлячи себе од радості, спитала Гелена і, накинувши на плечі халат, поспішила до дверей. Одчинила сінешні двері і стала на порозі, остаточно ще не вірячи в появу любого гостя. Ні, таки це був Симон.
— Живий, здоровий?
— Як бачиш…
— Погано бачу… Заходь у хату, то вже роздивлюся, — засміялась притишено, відчувши невимовну радість.
— Я не сам… Проходь, Герасиме, — стишено мовив він до когось.
Гелена лише тоді помітила скрадену пітьмою постать.
— Прошу, заходьте, — люб'язно запросила вона, відчувши себе повноправною господинею.
— А де Василь? — запитав Тарас.
— У лісі… Відкликав його Хмара. Із-за тебе, до речі. Ет, про це двома словами і не розкажеш!
— Чого це із-за мене? — здивувався Тарас, дивлячись недовірливо на Гелену, котра, старанно затуливши вікна, вже запалила лампу і стояла трохи зніяковіла.
— Постривай, розкажу, Симоне…. Дай хоч подивлюсь на тебе… А я вже й свічку поставила за тебе…
— Що за жарти?
— Їй-богу, думала, що тебе вже немає… Думала, що ніколи вже тебе не побачу… Тут такого довелось наслухатись про тебе! При ньому можна? — кивнула Гелена на Герасима.
— А то ж як! Будь з ким я не прийшов би до вас…
— До мене, — уточнила Гелена. — Бо якби Василь був дома, хтозна, чи й пустив би тебе до хати… Може, пальнув би кулю межи очі…
— Щось несусвітне городиш ти, жінко, про свого чоловіка, — суворо мозив Тарас, нічого не тямлячи з її балаканини. — 3 якої речі він став би стріляти?
Накриваючи на стіл перекусити, Гелена переповіла все, що чула з розмови Тетері з Диким. Розказала і про свою останню розмову з чоловіком.
Од таких новин настрій в обох миттю спохмурнів.
— Показились вони чи що? — роздратовано мовив Тарас, звертаючись до Герасима. — Підозрюють один одного, шпигунять за усіма по черзі та наклепи вергають один на одного… В таких клопотах і час минає, не нудно по схронах відсиджуватись… Ось це і погубить нас, друже, бо немає між нами довіри. Про яку монолітність можна говорити?
— Так, пізнаю нашу братію, — смакуючи з насолодою холодний квас, мовив Герасим. — Це у нас зветься «профілактикою задля непорушної єдності і вірності»… Гарний квас у тебе, молодице, — похвалив Герасим, — миттю втому, як рукою, зняло…
— Пригощайтесь, прошу, — налила Гелена повний полив'яний кухоль. — Родинний рецепт, — пояснила вона. — Мій батько колись власну броварню мав, крім пива добрячого, ще й квас знаменитий на всю округу виробляв… Це напій з дикої ягоди, цілющий…
Вона намагалась якнайліпше пригостити своїх несподіваних гостей. Накришила товстого рожевуватого сала, насмажила яєшні, розігріла духм'яну печеню в лискучому чавунці, од якої навіть пара дратівливо лоскотала ніздрі, поставила з глибоких тарелях квашені яблука і солоний кавун.
— Горілочки, може? — підсунула до Тараса запітнілу карафку.
— Ні, од цього зілля голова ломиться, — відмовився Тарас. — Краще родинного напою… Гарний квасок!
— Який ти товариш моєму барилу? — усміхнулась Гелена. — Тому без чарки і хліб поперек горла стає…
— Щось напосіла ти на свого чоловіка, — пронизливо глянув на неї Тарас. — Негарно у відсутність господаря ганити його…
— Ет, господар, — зневажливо мовила Гелена. — Бандюга і пройдисвіт він… Ти ж знаєш, Симоне, моє до нього ставлення.
— Може, і заявиш на нього?
— Щоб його дружки ножем мені ребра порахували?
— А коли б не боялась, то заявила б хіба? — спитав Герасим.
— Не знаю, — непевно мовила Гелена. — Осоружне життя мені з ним… Що я бачила, чим жила? Коб його не трапила на мою голову лиха година, лікаркою була б… А так… Служниця, покоївка та й годі…
— От і май справу після цього з жінками, — осудливо мовив Тарас. — Добре хоч я своєї чоловічої волі не занапастив… Добре було б, коли б мене отак жіночка поза очі обставляла?
— Ти не такий, Симоне, — з неприхованою ніжністю дивлячись на нього, сказала Гелена. — За тобою будь-яка жінка на край світу пішла б… Будь-яка б, не задумуючись… Правду кажу, Герасиме?
— Може, і пішла б, та невдовзі вернулася ні з чим, — усміхнувся на те Герасим. — Важкий він чоловік… Мені з ним і то було непереливки, того й гляди, щоб не пристукнув у глухому закутку, коли що не так…
— А де ж той твій супроводжувач? — несподівано запитала Гелена Тараса. — Як його… Скакунець?
— Юхим Стрибунець, — удавши з себе засмученого, зітхнув Тарас. — Загинув… На засідку наскочили… Мужньо захищався. Славний був вояк, справжній патріот…
— Еге ж, патріот, — скривилась Гелена. — Він тебе мав на якомусь етапі прикінчити…
— Щось ти плутаєш, Гелено, — заперечив Тарас. — Щось ти не втямила з підслуханої розмови… Бачила б ти, як він мене боронив, коли ми на міліцейську варту вийшли!
— Не плутаю! — сердито мовила Гелена. — Я все втямила вірно, а от чи втямив ти, що тобі після всього загрожує, не знаю.
— Нічого мені не загрожує! — недбало відповів Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність, хоч повідомлення Гелени вкрай його стурбувало. Чого взагалі вона завела розмову про Стрибунця? Може, випитує? Що тут взагалі відбулось в його відсутність? Чому так різко змінилось до нього ставлення? Після переданого Герасимом повідомлення Хмарі про загибель Стрибунця Тарас отримав суворий наказ негайно припинити інспекцію боївок і повернутись до головного схрону. Він змушений був підкоритись наказу, хоч залишалось побувати ще в трьох бандитських притулках. Максименко звелів шифровкою, котру прийняв Герасим, йти до своїх. Завдання було виконане на дев'яносто дев'ять відсотків. Останні схрони виявлять з допомогою місцевого населення. Може, після знищення Хмариного осиного гнізда самі вийдуть з підпілля. Тарас попросив дозволу продовжити роботу. Мав намір добути відомості про награбовані Жовтобрюхом цінності. Такий дозвіл невдовзі був отриманий. Тарас з Герасимом повертались у розпорядження Хмари. «Але де я припустився якоїсь помилки? — розмірковував Тарас. — Хто сполохав Жовтобрюха?»
— Так, бачила б ти, як Юхим боронив Тараса! — озвався і Герасим.
Як «боронив»…
Стрибунець завів їх тоді до хати, де господар засвітив вже світло. Онопрій аж закам'янів, побачивши двох своїх постояльців під конвоєм Стрибунця.
— Ану, в'яжи їх! — наказав Стрибунець господарю. — Та міцніше! Совітська погань, здумали мене провести! Не вийшло!