Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» — наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» — питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» — питає. «У німецькому госпіталі», — кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», — кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, — кажу, — що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…
Виконала я її прохання, до вікна підвела, стілець поставила, щоб сиділа собі тихесенько… Вийшла знову… За кілька хвилин чую — лемент на третьому поверсі здійнявся. Коридором біжить сам начальник госпіталя в супроводі кількох лікарів і гестапівця.
Я миттю збагнула, що трапилось щось надзвичайне… Забігла я до її палати, дивлюсь, а її ніде немає… Я до вікна, і світ потьмарився мені в очах…
Лежить розпластана, як біла птаха, на чорнім асфальті, де жовте листя навколо, мов квіти якісь, так несамовито горить… Досі пам'ятаю ті страшні кольори: чорне, біле, жовте… Глянула я і одсахнулась… Викинулась з вікна вона, значить… Тут і вбігають до палати всі, що за начальником коридором летіли, мов навіжені… Гестапівець лютий, як звір. «Хто, — кричить, — дозволив залишити її без нагляду? Головою, — кричить, — відповісте!» Вона їм потрібна була для допиту, щось хотіли вони з неї витягти… Досі не можу забути її… Така благенька на вигляд, у чому лиш душа тримається, а скільки мужності виявилось у ній! Ксенею її звали… Ксеня Костецька…
— Як кажеш? — схопив Тарас Гелену за руку. Йому здалось, що і серце обірвалось, коли почув ім'я, котре вимовила Гелена.
— Ксеня Костецька, — розгублено повторила Гелена, не зрозумівши його збентеження.
— Дійсно героїня, — подавив у собі хвилювання Тарас. — Таких би нам в боївки… А то поміж наших лицарів забагато таких, що лише штани носять, а так, гірше якоїсь баби…
Душа його затужила. «Ось, виявляється, який кінець твій, Ксеню, твоя смертна хвилина! Ось як ти розпорядилась своїм життям, щоб не датись в руки ворогу, щоб не знати їхніх катівських тортур. Яку мужність духу треба мати, щоб зважитись на таке!» Тарасу захотілось лишитись у самотині, щоб пережити щойно почуту розповідь. Він вдячний був Гелені за те, що повідала йому страшну правду про загибель Ксені, але волів, аби вона скоріше лишила його одного.
— Поховали? — запитав наче між іншим.
— Мабуть що… Поклали її на брезентину, загорнули, кинули на грузовик і повезли кудись… Гестапівець згодом ще кілька днів тинявся в госпіталі, винних розшукував…
— Така жінка дійсно десятка наших лайдаків варта, — озвався Тарас, невтішно думаючи, що врешті і перегорнулась остання сторінка біографії мужньої розвідниці…
— Я багато думала опісля, чи змогла б я так само, якби спіткала мене яка лиха година, — сумовито мовила Гелена. — Ні, не змогла б! Хоч і в мене на дещо мужності вистачить… У мене, Симоне… — вона замовкла, розмірковуючи, чи варто казати йому про таке, і таки наважилась, — у мне пістолет прихований… З єдиним патроном… Знаєш, для кого?
— Для кого? — суворо спитав Тарас.
— Для нього, для кровопивці мого! Приспіє колись така хвилина, і я помщусь за все…
— Ти з глузду з'їхала! — обурився Тарас. — Нащо кажеш мені про таке? Він мій товариш, спільник по боротьбі…
— Убивця він, бандюга, а ти — чистий… Можеш сказати йому, попередити, хай остерігається… Не боюсь я його!
— Гелено, — Тарас взяв її за руку. — Не нароби дурниць… Можна і інакше вирішити твою долю… Піди з повинною, тобі простять, нічого ти совітам лихого не робила… Ну, жила з націоналістом… Тобі ще жити і жити… Ти молода, вродлива, ще знайдеш своє щастя… А в нього своя дорога… У мене з ним спільна доля. Ми присягнули на вірність Україні і до останнього подиху будемо слугувати їй. Ти жінка, тобі наша справа заважка… Йди од нього і розпочинай нове життя…
— А в чому маю винитись? — з викликом запитала Гелена.
Тарас зрозумів, що передав куті меду.
— Ну, там спитають, чого знала, чим займається чоловік, і так довго мовчала. Вигадаєш що-небудь… Скажеш, що боялася… Воно ж, мабуть, так і є…
— Ні, мій павучище таки дочекається свого! — уперто мовила Гелена. — Я сама йому буду і суддя, і прокурор, і закон… Я йому за себе помщусь, а ще за двох сиріток…
— Доведеться-таки попередити Василя, — поморщився Тарас. — Затята ти баба! Іди вже… Дай спочить, завтра вранці вирушати…
— Прогониш? — з докором спитала Гелена. — Спасибі і за те, що не погордував погомоніти зі мною… Знаєш, Симоне, жінки, яких грубо відштовхують, як оце ти мене, мстиві бувають… Од любові до зненависті крок єдиний… Але я люблю тебе так, як нікого не любила… Не бійся, я не покривдилась… Прощавай!
Вона тихенько вислизнула з кімнати, а Тарас ще довго не міг заснути, переживаючи щойно почуту розповідь Гелени Моравської.
Дикий веде розслідування
Хмара викликав Дикого, маючи на меті доручити йому провести розслідування особи Симона Колиби. Радіодонесення Герасима про загибель Стрибунця остаточно утвердило його підозру в тому, що Колиба насправді є зовсім не той, за кого себе видає. Отак ошукатись з цим нікому невідомим зайдою! Чому йому зрадила його інтуїція? Старіти, мабуть, став, чи ускладнення останнього часу, непевність становища, численні прорахунки і поразки притупили його досвідчений нюх і зір. Дуже вже забагато підозрілого сходилось на приблудному «патріотові». По-перше, чому він так легко взяв на себе вбивство Томася? Тетеря зізнався, що це справа його рук, давні рахунки за Гелену. Хмара за «давністю злочину» (минуло всього три місяці) простив йому це криваве дійство. Адже Томася все одно не вернеш, а втрачати ще й Тетерю в такий скрутний час — діло зовсім кепське. Отож, нащо Колибі було брати чужу рахубу на свій карк? Аби увійти в довір'я? По-друге, саме Колиба, а не хто інший, порадив призначити Жигайла керівником боївки, невдовзі він же й передав донесення, що Жигайло повів свою боївку на амністію до совітів. Випадково чи зумисне порадив Колиба Павла Жигайла в керівники? Чого врешті Колиба одразу так втерся в довір’я і Дикого і Тетері? Професійний талант? По-третє, донесення Івана Чернухи про засилку розвідників у загони є цілком реальним, а в жоднім загоні міліцейські «нюхачі» досі не виявлені. Може, один з них і є Колиба? Чернуха ж таки від своєї коханки, що служить секретаркою в карному розшуці, довідався, що заготовлений ордер на арешт Тетері. Довелось Василя відкликати у ліс. Хто його виказав? Адже до появи Колиби все було шито-крито. І останнє. Надсилаючи Колибу з інспекцією по боївках, Хмара в такий спосіб вирішив сам його перевірити, звелівши тим часом Стрибунцеві очей з нього не зводити. І на тобі! Попадають в засідку. Гине не Колиба і не Герасим, а саме Стрибунець, якому доручено було в разі чого ліквідувати допитливого зайду. Хмара розумів, якого дурня зваляв з оцією інспекцією. Адже, якщо Колиба «нюхач», то таємниць схронів для начальника обласного управління, для військових з'єднань, котрі час від часу прочісують ліс, вже немає. Стривай! Адже й ідея цієї ревізійної комісії була того ж таки Колиби. Надто багато вузликів на однім мотузкові! І кожен треба перемацати і з'ясувати, чом він зав'язався.